Якщо пройти Шумською греблею на лівий берег Вілії, потрапимо у трьохсотлітнє поселення Чирянка, яке своїм лівим крилом торкнулося ставу Порайського, а правим сягнуло аж до Малинева.
Згадує Чирянку польський краєзнавець Т.Стецький, який мандрував містами і селами Волині у середині ХІХ ст.
У його книзі зустрічаємо інформацію про те, що 12 лютого 1715р. власник Шумська С.Малинський виділив землю, недалеко від ринку, під будівництво костела та невеличкого монастиря для шести ченців, і поле за містом – для забезпечення утримання монастиря. Згодом на тих грунтах осіли селяни і утворилося поселення під назвою Циранка. З плином часу назва змінилася на Чирянка.
У 1939р., з приходом радянських військ на Західну Україну і встановленням влади, Чирянка входила до складу Лепешівської сільської ради.
У червні 1960р. селу Шумську було надано статус селища міського типу і названо – Шумське. Чирянка з новоназваними вулицями В.Шишковського, Жовтневою, Гагаріна увійшла до його складу.
Сьогодні Чирянкою називають лише вулицю у напрямку Суража, а інша частина колишнього поселення – Вілійська, Дубенська, Свободи, Підгірна.
У документах про оренду землі часів Польської держави часто зустрічаємо інформацію про став Порайського. Довго розмірковувала про те, де він знаходиться. Прояснив ситуацію житель тієї ж Чирянки, тепер – вулиці Вілійська, Леон Францович Смага. З його розповідей дізналася, що до війни Рохманівський став називався ставом Порайського, адже належав цій родині. Стара хата Порайських була на місці теперішнього Дому Молитви, земля від хати до ставу і млин на річці також належали їм.
Якщо пройдетеся греблею ставу, обов’язково звернете увагу на цегляний будинок, що стоїть ліворуч від дороги. Це новий дім молодого Порайського, у якому він оселився з дружиною, яка працювала вчителькою у школі. «У страшні воєнні роки до подружжя Порайських, що вибирало капусту на городі, підійшов невідомий чоловік, попросив закурити і вистрілив з пістолета в голову чоловіка. Дружина кинулася на вбивцю з сікачем, але не змогла його зупинити, й він більше не стріляв…, – ділиться сумними спогадами Л.Ф.Смага. – Після похорону їх у місті не стало, невідомо, де поділися».
Перед ставом, на горбочку, розкинулося урочище «Біля бойні», а за ним, ближче до Залужжя – «Великі гори». Тут отримали шматочок землі батьки Леона Францовича після одруження. А сама бойня була розташована на території колишньої міжколгоспної, а тепер – хлібозаводу, лівіше над дорогою.
На місці швейної фабрики був великий маєток поляків Мрозовських, які володіли цегельнею з 1921 р., а на місці, де стоїть хрест-фігура, була їхня кузня. Через дорогу від Мрозовських проживали Ярмолінські, які також володіли цегельнею, що на теперішній вулиці Чирянка.
«Біля їхнього будинку був великий сад з кущами великих червоних поричок, які так зваблювали дітвору, – згадує Леон Францович. – Досі ті порички у мене перед очима».
Від кільця, у напрямку Рохманова, де хати затиснуті між дорогами на Рохманів та Васьківці, було родинне обійстя Леона Францовича. «Батьки побудували хату ще до війни, у другій її половині радянська влада розмістила контору Шумського лісопункту, де згодом працював батько Франц. Навпроти хати, ближче до берега, були гаражі для машин лісопункту, а в Кутянці лісопункт побудував пилораму. Великого Чирянецького кільця не було, рядок будинків починався дерев’яною хатою єврея, який мав невеличкий магазин».
Неймовірна та щемлива історія кохання дідуся і бабусі Л.Ф. Смаги – відставного офіцера царської армії Пелеха Силантія та бідної, але надзвичайно красивої, дівчини Анни з Васьковецького хутора Діброва, що працювала прислугою у багатій родині у Шумську. Випадкова зустріч з дівчиною полонила серце статного, забезпеченого чоловіка та завидного жениха в околиці, розпалила велике багаття щирого кохання.
Пересудами наповнилося місто. «Нерівня», – шепотіли кругом, але кохання узяло гору! Щасливе подружжя для забезпечення невеликого, але стабільного, доходу збудувало шинок, а потім – хату, адже родина поступово зростала, вже у швидкому часі Анна стала матір’ю п’ятьох дітей, дала життя великій родині.
Дитинство вісімдесятисемирічної Целістини Францівни Макаровської теж минуло на Чирянці. Їхня велика мурована хата під бляхою ділилася на дві половини, в одній проживала вона з батьками – Францішеком та Розалією Ярмолінськими і сестрою Анастасією, а в другій – батьків брат Вітольд з дружиною. Хата польської родини стояла на теперішній вулиці Підгірна, де проживали лише поляки, а сусідами в них були Врублевські, Уляніцькі, Білєвичі. Цілестина Францівна не забула польської мови, до сьогодні вільно розмовляє і читає.
«Польські родини, як і українські, займалися сільським господарством. Ми обробляли 4,5 га поля, що лежали в урочищі «За трактом» на Васьковеччині та на Суражчині», – розповідає Ц.Макаровська. Довгими зимовими вечорами діти спостерігали за мамою, яка пряла на коловертку, гралися ляльками, змотаними зі шматочків тканини. Багато довелося побачити і пережити під час війни: знущання німецьких окупантів над євреями, яких гнали на роботу вулицею.
У часи польсько-українського конфлікту не раз доводилося переховуватися у костелі в Шумську. «Лягала з мамою на підлогу і дивилася, як блохи скачуть по моїх ногах. У січні 44-го на Лепешівці загинув батько… Страшні часи і спогади сумні…», – оповідає Цілестина Францівна.
За угодою від 9 вересня 1944р. між Українською РСР і Польським Комітетом Національного визволення, поляків зобов’язали виїхати в Польщу. Вибули майже всі, залишилися одиниці.
У спорожнілі будинки заселили «переселенців» – українців, депортованих з Польщі. Чирянка стала домом для 30-ти з них.
Лише високий комин на пагорбі на Чирянці тепер нагадує про славне колишнє підприємство із виготовлення цегли.
Його власниками була родина Ярмолінських, яка ще у 1904р. розпочала сімейну справу з випалювання вапна у печах, а з 1910р. – виробництво цегли. Їхня цегла маркована, хороша і міцна, ще й до сьогодні трапляється доволі часто.
Броніслав Ярмолінський керував підприємством, але вже не своїм, державним – «Артіллю 1-ше мая». Цеглу також маркували по-новому.
Нащадки відомих майстрів до сьогодні проживають на Чирянці – у будинку своїх пращурів, побудованому ще у 1910р.
Лариса Колесник,
науковий співробітник Шумського краєзнавчого музею.
