Багато українських дітей через війну виїхали за кордон. Дехто почав навчатися у місцевих освітніх закладах. Але великий відсоток продовжує отримувати знання в українських школах, але дистанційно. Є такі, хто об’єднує обидва варіанти. То яких успіхів вдалося досягти і з якими проблемами стикнулися? Про це – у нашому матеріалі.
У Польщі, Німеччині, Чехії
Найбільше школярів з України за кордоном зареєстровано в Польщі – понад 528 тис., Німеччині – близько 290 тис., Чехії – 70,5 тис.
В Італії, Румунії, Іспанії та Словаччині – від 30 до 40 тис. українських дітей шкільного віку.
Найбільше дітей-біженців з України ходять до шкіл в Ірландії – 92%, Іспанії – 75%, Італії – 71%, Нідерландах – 66%, Австрії – 63%, – такі дані оприлюднив Центр громадського моніторингу і контролю.
– Уже більше 100 тисяч дітей повернулися до України, до української національної освітньої системи.
На тимчасово окупованих територіях наразі перебуває приблизно 95 тисяч учнів, – повідомив перший заступник міністра освіти і науки України Андрій Вітренко.
Як у наших громадах
З початком повномасштабної війни чимало здобувачів освіти Шумської та Великодедеркальської громад виїхали за кордон і там продовжили навчатися. Здебільшого – онлайн, дехто виявив бажання отримувати знання у закордонних навчальних закладах.
До нового навчального року деякі сім’ї повернулися в Україну, і діти пішли тут до школи, але більшість ще залишається за кордоном.
Проблема – мовний бар’єр
Як розповідає більшість із них, перша проблема, з якою стикнулися ті, хто виявив бажання навчатися у закордонних освітніх закладах, це мовний бар’єр. Одна справа – спілкуватися у побуті, зовсім інша – навчатися. Особливо це стосується правил та предметної термінології.
У різних країнах до подолання цієї проблеми підійшли по-різному. Учні спочатку можуть бути в окремих класах, де опановують мову, або ж одразу навчаються з однолітками з країни перебування.
Наприклад, син моєї знайомої, яка з родиною виїхала до Німеччини, спочатку навчався дистанційно в українській школі.
З початком нового навчального року пішов і до німецької. Хоча за літо й були намагання підігнати знання мови, у школі таки є чимало труднощів, бо не все розуміє і не завжди може висловити власну думку.
Це, звісно, додаткове навантаження.
Такий стан справ вплинув і на дистанційне навчання в Україні. Бо ж і часу менше, і сил, і можливостей.
Трохи статистики
За статистикою, мовний бар’єр – найпоширеніша проблема, з якою стикаються українські школярі за кордоном. Про неї повідомили майже 70% опитаних.
Із проблемами освітнього процесу зіштовхнулись 27% батьків. Вони зазначили, що дитина отримувала подвійне навантаження через навчання в українському та закордонному закладі освіти.
Понад 8% батьків вважають проблемою різновікові класи у школах.
35% батьків вбачають проблему у відмінностях освітніх програм в українських та закордонних закладах.
Майже 6% підкреслили, що дитині довелося відвідувати уроки, які вона ніколи не вивчала в українській школі.
А ще 6,7% батьків зіштовхнулися з тим, що викладання історії відрізняється від того, як її подають в Україні. 3,5% опитаних повідомили про необхідність оплачувати за підручники у країні перебування. Таку статистику оприлюднила служба українського омбудсмена.
А що про це розповідають школярі з Шумщини? Ми поспілкувалися із деякими з них, і ось що почули.
Діана, біженка
у Великобританії:
– Спочатку було важко, майже нічого не розуміла. У нас була перекладачка Тетяна, сама вона родом з України. На перервах Тетяна допомагала мені.
Зараз я краще володію англійською, але не все розумію.
Якщо чогось не знаю, користуюся перекладачем, або прошу вчителів, щоб пояснили. У класі я одна українка.
Спочатку навчалася в українській школі онлайн, і ходила у місцеву. Було важко виконувати багато домашнього завдання в обидва заклади.
Ангеліна, виїхала з мамою
у США:
– Перші дні перебування у чужій школі були для мене дуже важкими. Я нікого не знала, чужі люди, чужа мова. Це було нестерпно. Вчителі мені допомагали, якщо я чогось не знала, вони перекладали з допомогою гугл-перекладача, розмовляли зі мною, підтримували.
Коли я прийшла у школу, не було вчителя, який знає українську, але пізніше такого педагога знайшли і запросили її працювати у ту школу, де я навчаюся, щоб допомагати мені у вивченні мови.
Зараз я можу спілкуватися англійською. Кілька тижнів навчалася дистанційно в українській школі. Але дуже велика різниця у годинах давалася взнаки. Важко було встигати, тому я обрала навчання у місцевій школі.
Віктор, проживає та навчається у Польщі:
– Минулої весни ми з мамою і сестрою виїхали у Польщу. Батьки за нас дуже переживали, тому прийняли таке рішення. Спочатку важко було у чужій країні, але потроху почали звикати.
Я навчаюся дистанційно в українській школі. Звичайно, виникали труднощі, але старався виконувати усі завдання.
Мені краще навчатися очно. Тому ми невдовзі плануємо повернутися додому і продовжити навчання, так би мовити, вживу.
Думаю, що швидко наздожену пропущене. А ще дуже хочу побачити своїх однокласників та учителів. Дуже за ними скучив.
Польща – дуже гарна країна, і люди тут доброзичливі, але вдома все одно краще.
Ілля, перебував в Італії:
– Для мене життя у чужій країні стало справжнім випробуванням. Там я мешкав у рідної тітки. Мав усі умови для життя та навчання. Але мої батьки залишилися в Україні, і це не давало спокою.
Тим більше, улітку до Збройних сил України мобілізували мого тата. Мама залишилася сама з хворою бабусею, і я вирішив повернутися. Хоч як мене не умовляли батьки залишитися, не погодився. Бо за таких обставин наука геть не лізла мені до голови.
Питання про те, щоб навчатися в італійській школі, не обговорювали, бо треба було раніше вивчити мову.
Восени я повернувся в Україну. Тут мені легше, я вдома, з рідними, спілкуюся з друзями, однокласниками. За канікули трохи наздогнав навчання, бо займався додатково з деяких предметів. Усе добре.
Переживаю тільки за тата, який зараз на сході захищає Україну від окупантів.
Юлія ЖУК.
Фото ілюстративні, з відкритих джерел.
