На схід від центру Шумська, над правим берегом Вілії, обабіч дороги, що веде на Онишківці, розташувалося село Лепешівка.
Свою назву воно отримало від густих заростів лепехи, що тісненько купчилася понад річкою.
Історичних відомостей про заснування населеного пункту не знаходжу, лише можу припустити, що поселення тут виникло після 1747 року, коли князь М.К.Радивил купив Шумськ для розширення свого маєтку: «Chalupkі chlopskіe czy z Szumska na wіes Waskowce albo Prykowce rugowас….іnnych zac za walem wolno lokowac». Тобто, волею власника, жителі, які займалися сільським господарством, з міста повинні були переміститися до сусідніх сільських поселень, або за міський вал, на передмістя. До 60-их років минулого століття Лепешівку так і називали – передмістя Шумська. У 1961 році, коли село Шумськ стало селищем міського типу, Лепешівку приєднали до селища під новою назвою – вулиця Б.Хмельницького.
Діти зростали тут, граючись на березі річки, купаючись біля славнозвісного млина «Ріка», побудованого А.Вільскером, К.Бернштейном, Я.Гейліхеном. Млин – окраса Лепешівки, великий, мурований із червоної цегли. Вниз до млина, для підвезення зерна, вела єдина вуличка, жінки нею ходили до річки прати хуста (білизна).
У 1906р. навпроти цієї вулички селянкою м.Шумськ Євдокією Безручкою, як вдячність Богу за спасіння від епідемії холери, був встановлений пам’ятний хрест – фігура.
Вулиць Ювілейної, Дружби, Набережної тоді не було, аж до річки тягнулися людські городи.
За царської Росії Лепешівка потопала у багнюці, лише у 1920-их р.р. взялися за ремонт дороги. Кожна родина зобов’язана була відпрацювати на шарварку (ремонт, або будівництво дороги) та вивезти на дорогу певну кількість фур каменю. Майстри вправно уклали його, і відтоді жителі Лепешівки гордилися своєю сошею.
До війни тут проживали, в основному, українці. Це – родини Шишковських, Козаків, Кухарських, Січкарів, Мельників, Супінських, Сідлецьких, Бондарчуків, Табачуків, Воронюків та ін.
Мешкали також родини поляків – В’ятровських, Ярмолінських, Матерна, Забєльських, декілька єврейських сімей.
Селяни займалися сільським господарством, лише в Григорія Антонюка була кузня, а євреї, що жили на початку Лепешівки, збирали та чесали вовну.
У 1935р. в село прийшла «цивілізація». Володимир Бондарчук і Василь Забєльський виклопотали дозвіл польської влади на встановлення перших радіоприймачів. Маленька Лепешівка слухала світ, а, головне – радіостанцію з Варшави. Але вже у листопаді 1936р. радіоприймачі все більше ловили новини потужнішої московської радіостанції. Місцева влада занепокоїлася, з метою уникнення диверсіям Москви через радіомовлення, звернулася до воєводства у Луцьку з проханням встановлення Волинської радіостанції.
Ще одним особливим місцем Лепешівки був єврейський цвинтар. Окописько – так називали його місцеві люди через те, що увесь був окопаний ровом та невеликим земляним валом. Він займав територію теперішнього комунгоспу, а там, де ворота комунгоспу, стояла стара хата, у якій жили євреї, що доглядали цей цвинтар.
За спогадами жительки Лепешівки Людмили Процюк, 1932 р.н., цвинтар доходив до вулиці Шевченка. «Пам’ятаю, як євреї ховали небіжчиків, – ділиться дитячими враженнями Людмила Трохимівна, – викопували яму, а в ній збоку – печерку, померлого без труни, замотаного лише в біле полотно, садили в тій норі і засипали землею. Тиждень якась наймана жінка стояла біля могили, голосно плакала та молилася. Чути було на всю вулицю».
Перед цвинтарем стояла велика клуня Лепешівської громади. «Общественна» – так нарекли її селяни. Тут зберігалося зерно нового врожаю, зібране від всіх господарів в певній кількості на випадок пожежі чи якогось іншого стихійного лиха, щоб мати чим посіяти навесні або прогодувати родини, у яких не вистачило зерна.
У ті часи такі «общественні» комори були у кожному селі, навіть будували їх на великих палях, щоб вода не добралася, як в Садочках. Одного разу на Лепешівку занадилися голибіські злодії, чоловіки їх вислідили, зловили і зв’язаними помістили в «общественну» на певний час та дали їм доброго прочухана. Більше у господарствах селян нічого не пропадало.
А ще, Людмила Трохимівна згадує, що навпроти будівлі колишнього побуткомбінату був город, на якому постійно ставали табором цигани. Дітвора завжди бігла дивитися на незвичайних людей, які подорожують у кибітках, адже там можна було побачити багато цікавого: захоплюючі циганські пісні і танці, зустріти справжню живу мавпочку.
З приходом радянської влади у 1939 році була утворена Лепешівська сільська рада, до якої входила також і Чирянка. Розмістилася сільська рада в хаті навпроти теперішнього комунгоспу. Також був утворений колгосп ім.Сталіна, який згодом злився з артіллю «Вільне життя» с.Бриків. Варто сказати, що не всі господарі кинулися одразу вступати до того колгоспу, бо начулися про «щасливе колгоспне життя» по той бік кордону, що проходив за Ходаками і Коновицею.
Людмила Процюк розповіла про випадок, що стався з її мамою Марією (з дому – Січкар), яка була дуже підприємливою жінкою. «Маючи на господарстві добрі коні, щоб заробити трохи грошей для сім’ї, вона займалася перевезенням різних продуктів та зерна, заготовлених євреями, до Кременця. В 1941р. поїхали лепесівчани «за границю» (в с.Зіньки) по сіль. Разом з мамою своїми підводами їхали Наталія Козак (мама Таїси Бабій), Василь Кухарський, дядько Григорій Січкар та Антон Вишковський.
Прибули у Зіньки, купили сіль, завантажили на підводи і сіли обідати перед поверненням додому. І побачили таку картину: у Зіньки привезли бочку з горілкою, люди з села позбігалися брати її, роздавали всім безкоштовно. Одні набрали повні пляшки і пішли додому, другі одразу випивали і знову ставали в чергу. Моя мама з Наталкою підійшла до цих людей і попросили пляшку горілки до обіду для чоловіків, що були з ними. Один селянин з радістю обміняв пляшку горілки на хлібину, кусок сала і цибулю. Після приїзду додому, ввечері, чоловіки, які їздили по сіль, зійшлися на вечорниці до Василя Кухарського, був з ними також вчитель, який квартирував на Лепешівці. Жартували, розповідали, чим «утверджують» радянську владу в Зіньках. На ранок було не до жартів, чоловіків арештували і посадили в Кременецьку тюрму, крім вчителя… У червні, коли нацистська Німеччина напала на Радянський Союз, в’язнів Кременецької тюрми почали масово розстрілювати, навіть тих, вина яких не була доведена. Григорію Січкару та Антону Вишковському вдалося втекти. Доля Василя Кухарського невідома».
Лише тепер із книги «Реабілітовані історією» вдалося дізнатися про долю цих трьох лепешівлян: Антона Вишковського в 44-ому мобілізували в Червону армію, а в 45-ому арештували і розстріляли, Василь Кухарський все-таки загинув в ув’язненні, а Григорій Січкар з родиною у 1947р. був засланий у Сибір.
Радянська репресивна машина перемолола долі і рідних братів Григорія Січкаря – Овксентія та Сидора, які ще до встановлення радянської влади в Україні перетнули польсько-радянський кордон і пішли шукати кращого життя в Радянському Союзі. До сьогодні було відомо, що вони загинули під час радянсько-фінської війни. Але тепер Людмила Трохимівна дізналася правду про родичів: Овксентія, який працював електрозварювальником у Свердловську, розстріляли у 1937р., а Сидора, різноробочого Омського машинобудівного заводу, у 1938-ому.
Бачили лепешівляни, як у 41-ому крокували їхнім селом німецькі загарбники, ночували у селі в машинах, до хати не заходили. Такі інтелігентні і культурні з виду. Минали будинки і відступаючі в 44-ому «мадяри», які чомусь тягнули за собою одногорбого верблюда. А коли проходили радянські війська, хати не зачинялися. Стомлені, немиті, голодні солдати штабелями падали на долівку на околоти (солом’яні матраци), щоб трішки відпочити, наїстися і йти далі.
Страшна трагедія у квітні 1943р. сколихнула всю Лепешівку. Нацисти, за доносом сусіда – поляка Матерни, розстріляли родини Супінських, Шишковських, Мельників, Касянчуків разом з дітьми. Та страшна біда торкнулася жительки Шумська Горчаківської (з дому Супінської) Галини Миколаївни: «Мій тато розказував, що у Великодню суботу на Котлярівці був великий бій між німцями і повстанцями. Було багато поранених як серед німців, так і серед українців. Вночі чоловіки з Лепешівки допомогли наших поранених перевезти на Малинів. Все це побачив сусід-поляк… Згодом, до кожної хати тих родин під’їхала крита німецька машина, спереду і позаду неї – озброєні німецькі мотоциклісти. Вивели з хати старих і малих, навіть студента з Білокриниці, який приїхав у гості до одногрупника Шишковського, привезли до ляндвірта, вишикували на подвір’ї старої школи, дітей попереду і почали стріляти. Спочатку дітей, щоб більше ранити дорослих. Люба Шишковська стояла позаду своїх діток, стягнула з голови хустину і найменшенькому закрила очі хусткою, щоб не боявся… Впали всі 24, їх довго не дозволяли хоронити, пізніше дозволили, за цвинтарем в рові…». Сьогодні ця могила вже знаходиться на території цвинтаря, і лише високий хрест голубіє на місці невинно убієнних жертв нацизму.
На цьому весільному фото 1939 року – щасливе подружжя Софії Мельник та Мирослава Веретельника. Святкує вся родина та Лепешівка. Семеро з них загинуть трагічного квітня 1943-го. А молодого вісімнадцятирічного юнака Бориса Мельника заб’ють до смерті поляки у 1944-ому, щоб не залицявся до дівчини-полячки.
Навесні 1944 року прийшли, як казали в народі, «другі совєти», розпочалася мобілізація на війну. Хтось з лепешівлян пішов воювати на фронт і там загинув, інші поповнили лави УПА, щоб боротися за незалежну Україну, і також загинули. Одні гинули на фронтах, інші – вдома. Рів, що оточував єврейський цвинтар на Лепешівці, поступово наповнювався тілами повстанців.
«Вони їх трохи присипали землею, але собаки розривали, і нам часто доводилося бачити людські руки чи ноги, – згадує Людмила Процюк. – А ще їх ховали на старому скотомогильнику – це в районі перехрестя вулиць Л.Українки і Вишневої… Бачила їх повішеними на старому ринку. Довго не знімали, а енкаведисти слідкували, чи прийдуть родичі забирати, щоб поховати, адже і їх заберуть та посадять. Ставили трупи повстанців перед приміщенням міліції, щоб впізнавали родичі…».
Надзвичайно трагічною була доля друкарки районного проводу ОУН Тамари Шишковської та її брата Олексія, але це зовсім інша історія, яку неодмінно розповім згодом.
Це лише маленька частинка оповідей про колишнє село Лепешівка, жителькою якого сьогодні є і я.
Запрошую всіх небайдужих шумчан поділитися своїми спогадами про місто, щоб по вінця наповнити скарбницю його історії.
Лариса КОЛЕСНИК,
науковий співробітник Шумського краєзнавчого музею.
