Ми виросли разом, рідний, коханий брате! Він був дуже турботливим, справжнім, світлим. Приносив нам морозиво, а бабусі – обов’язково, на паличці, бо в стаканчику не любить.
Пам’ятаю, як на його день народження в дитинстві приходили всі діти села Ходаки. Грав у шкільних сценках. Йому це вдавалося. Був дуже веселим. Почнемо сапати буряки, а Дмитро каже: «Піду вам за водою». А сам чкурне на річку. Повернеться, то тільки з шортів вода стікає.
Буває, пісеньку якусь придумує і наспівує. Після 9 класу вступив у Коропецький ліцей, потім – у Кам’янець-Подільський, але останній рік закінчував у Львові. Пізніше навчався у Харківському інституті танкових військ.
Прикомандирували Дмитра до 14-ої окремої механізованої бригади Романа Великого. АТО, повномасштабна війна. Хоча він ніколи не розділяв війну. Казав: «Страшна війна». Дівчата, будьте реалістами.
Він пройшов справжнє пекло. На другий день, коли почалося повномасштабне вторгнення, були в Макарові у бою. Пізніше їх перекинули у Херсон, Миколаїв, звідти – в Ізюм, потім – Бахмут, Куп’янськ.
Багато про війну не говорив. Все тільки не міг пережити втрату кожного побратима. Казав, що життя його до такого не готувало: телефонувати і сповіщати, що сина немає. Переносив це дуже важко. Плакав так, щоб ніхто не бачив і не чув. Все повторював: «Я веду хлопців у бій, якщо побачать страх в очах – провал завдання». Він налаштовував хлопців до бою. «Ігорович, ми з вами до кінця»…
Все у мене перед очима його постать і те, як акуратно погладжує бороду, наче заспокоює. І посмішка. Постійно був у настрої. У нього ніколи не було проблем! Хоча – то танк треба поремонтувати, то ще щось.
У нас був у месенджері чат. Ми там записували голосові повідомлення і розмовляли вночі. Слухали, що скаже, боялися запитати зайве. Постійно нас заспокоював, що все буде добре.
Він ніколи не скаржився на ситуацію, на долю чи на здоров’я. Все добре. Мріяв спокійно жити. Казав: «Хочу нормального життя. Обіймати й цілувати Марину, гуляти парком, як всі». Мріяв про земне життя, бо так і не встиг ним насолодитися.
Хотів стати генералом, і вже потім викопати собі озеро й ловити рибу. А якщо говорити про його справжнє бажання, то вийде десь тихенько на двір і каже: «Дівчата, я так хочу жити! Все добре».
Дмитро мав більше, ніж одну сім’ю. Це – його кохана Марина та побратими. Завжди турбувався про маму, виховував брата, прихилявся до плеча бабусі. Свою власну відкладав, щоб не зробити дівчину вдовою! «Марину не залиште», – постійно повторював. Прожили разом 11 років. Кохав без пам’яті.
У бою мав холодне серце, а вдома – ніжний, й говорив дуже спокійно, виважено, лагідно. Повторював: все життя воюєш за когось, за щось, а на гражданці за плечима – ви й більше нічого. А тут я свій, мене поважають, а я – їх.
Чи мріяв про Перемогу? Скромно відповідав, що Перемога буде, виборемо, але чи я її побачу, не знаю.
Найбільше, з чим не могла змиритися, то з його словами, що у бою до кінця! До смерті! Останні два тижні були важкі для нього. Постійно говорив про смерть. Перемога – це пролита кров, що її смакувати, це кров пити.
А ще три дні тому я до нього набрала й повідомила, що чоловіка поранили, запитала, що мені робити.
Він підняв всіх хлопців на Бахмутському напрямку, щоб дізнатися інформацію. Потім телефонує, заспокоює і сам плаче. Живий! Живий! Він дуже переймався кожним! До нього можна було набрати і вдень, і вночі.
Зробив нам сюрприз. Прийшов у відпустку. Сів на порозі. Якби ж я знала, що це фото стане похоронним.
Чи є ще такі світлі люди? Не знаю, чесно. Чи є такі скромні? Не знаю. Нагороджений медаллю «10 років сумлінної служби».
Чи є ще таке десь надійне плече на війні й в тилу? Не знаю.
Найбільше боявся, що про хлопців, які поклали життя, забудуть! Не хочу вірити у те, що пишу. Як жити без нашого Дмитрика?! Герой! Наш світлий хлопчик!
