У сучасній історії України одними із найважливіших сторінок є, безумовно, ті, де вписані події Майдану 2013-2014 років. Цей період став переломним для країни, відзначився надзвичайною активністю громадянства та підняв народний дух до рівня, якого не було з часів Незалежності.
Фото з мережі інтернет
З того часу Майдан – це не лише про майданчик для політичних протестів, але й про місце, де билися серця та воля людей за свою країну, де навіки закарбовані імена Героїв Небесної Сотні, звідки черпали сили тисячі українців, які стали до боротьби проти російського окупанта.
Під вогнем антидержавної репресії та насильства, мільйони громадян вийшли на вулиці, об’єднані спільною метою – боротьбою за свободу, справедливість та гідність. Там, серед обіймів та пісень патріотизму, люди віддавали свою останню краплю енергії, щоб зробити Україну кращою.
Їхні спогади про Майдан – це не лише історичні факти, але й віддзеркалення сили та величі людського духу, яке може розчулити кожного, хто бачить українців як справжніх героїв. Своїми спогадами про ці важкі дні та ночі поділилися брати Олег та Віктор Побережні, наші шумчани, родом з села Кути, які були у вирі подій від початку і до кінця.
Молодь рвалася у бій
Розповідає Олег Побережний
«Удень ми були перед Верховною Радою. Увечері знаходилися з братом біля Будинку профспілок. Сюди пізніше під’їхали мої сини Дмитро і Данило. Старший, Дмитро, був тоді студентом. Якось підтримував на Майдані вогнище, щоб горіло. Тоді хтось з хлопців до Дмитра каже: у тебе кров з шиї потекла. Синові тоді влучили із рушниці, а він навіть не помітив. Лікарі, які були на Майдані, надали допомогу – повитягали кулі і перебинтували, – згадує події 10-річної давнини Олег Побережний. – Десь до першої ночі сили поліції, беркутівців та людей, які стояли з щитами і тримали оборону, вирівнялися. А на ранок приїхали автобуси з підмогою із заходу України. Нас почали змінювати, бо усі практично добу майже не спали, були стомлені.
Далі багато людей почало хворіти. І я теж занедужав. Скоріше всього, серед нас щось поширювали – вірусне чи інфекційне, коли атакували.
На другий день, коли зранку почали вже стріляти, я тоді під’їхав і побачив перших вбитих хлопців, яких виносили. Їхні тіла були вкриті українськими прапорами. Важко було на це дивитися.
Пам’ятаю, після того, як побили студентів, вийшло дуже багато людей, близько мільйона. Майдан був переповнений, не можна було навіть пройти. Тоді ніхто не знав, що буде завтра, бо постійно поширювали багато пліток та недостовірної інформації.
Коли ми знаходилися вдома, то завжди слідкували за прямою трансляцією «Громадського». Як тільки бачили, що підступає поліція чи починається протест, збиралися і відразу йшли на Майдан.
Моя дружина Наталя була тоді у медичній сотні, допомагала пораненим. А ми з братом дивилися за студентами, бо ж молодь була гарячою і рвалася у бій. Коли бачили, що «Беркут» наступає, допомагали мітингувальникам відбиватися. Пам’ятаю, як хлопців повиносили мертвих під сцену. Якщо чесно, було таке відчуття, як на кладовищі… Після того поліція повтікала, вони припинили цю агресію, але люди й далі стояли».
До ранку зібралося близько мільйона людей
Розповідає Віктор Побережний
«Пригадую, як студенти зібралися на Майдані Незалежності, організували наметове містечко та почали протестувати проти рішення тодішнього президента. Вже увечері поліція досить жорстоко побила та розігнала молодь. Було тоді велике народне обурення, його підсилили дії поліції.
Усі почали телефонувати своїм знайомим, і вже до ранку зібралося близько мільйона людей. Перших 2-3 дні поліція не втручалася. На Майдані знаходилися переважно кияни. Через кілька днів люди почали приїжджати з інших регіонів. Організовували кухні, намети, привозили медичні засоби. Діяли автомобільні та мобільні групи, я теж брав у них участь. Їздили тоді на своїх машинах.
Таке патрулювання було навколо Майдану, щоб виявляти та зупиняти «тітушок». Тоді влада звозила людей зі східних областей, і вони хотіли пробитися на Майдан, щоб організовувати якісь провокації. Втрутилася поліція. Тоді люди почали зводити барикади на всіх підступах.
Пригадую, я тоді з товаришем патрулювали в районі якоїсь станції метро. І як тільки хтось помічав збір «тітушок», ми отримували про це повідомлення, вирушали туди і не давали їм вийти з метро. З поліцією тоді важко було, адже більшість виконувала вказівки злочинної влади, але, на щастя, були й такі, хто адекватно розумів ситуацію і підтримував народ.
Були випадки, коли ми здавали «тітушок» поліції. Їх відвозили на дільницю, та через 15 хвилин відпускали. «Тітушки» знову організовувалися у групи, і так по колу…
Якогось страху тоді не було, люди якось не боялися, допомагали один одному, чим могли. Було таке згуртування і сильна атмосфера об’єднання. Особливо, коли поліція почала проривати барикади, і треба було якось захищатися.
Боротьба загострилася у 18-20 числах лютого. Тоді проти протестувальників застосовували зброю, людей почали розстрілювати, діяли снайпери. Ми розуміли, що якось потрібно цьому протистояти. Почали формувати загони, зібралося багато людей, які були готові навіть під кулями йти на штурм.
Янукович розумів, що народ налаштований рішуче. Він тоді утік з Києва. Після того поліція та беркутівці також почали роз’їжджатися, і все закінчилося.
Далі було захоплення Криму. На Майдані почали формувати батальйони, які відправлялися на фронт. Ми з друзями та знайомими поїхали у військкомат і записалися добровольцями в армію», – згадує бурхливі події народної боротьби Віктор Побережний.
Бережуть синів мамині молитви
З того часу минуло десять років. Імена Героїв Небесної Сотні навіки закарбувалися у пам’яті українців. Боротьба, яка розпочалася на Майдані за українську незалежність та європейський вибір, триває й дотепер. Але вона, на жаль, ще кривавіша та болючіша.
24 лютого 2022 року, коли розпочалася повномасштабна війна, Олег Побережний зранку пішов у військкомат та вступив у лави ЗСУ. Спочатку обороняв Київ, потім захищав Україну на Донбасі, біля Бахмута, служив на кордоні з Білоруссю.
Віктора Побережного та його сина Олексія тривожна звістка про те, що розпочалася повномасштабна війна, застала у Німеччині. Одразу вирушили до кордону і в той же день його перетнули. Зараз Віктор боронить нашу Україну у 63-ій бригаді на різних напрямках.
Як справлятися з хвилюваннями, коли двоє твоїх синів обороняють Україну ще з часів Майдану? Коли вони знову ризикують життям, щоб здобути Перемогу? Своїми переживаннями поділилася мама Віктора та Олега Побережних Ніла Дмитрівна.
«Коли почалася та тривожна ніч на Майдані, Олег вже був там, а Віктор ще не приїхав. Я тоді дуже хвилювалася. Телефонувала до невістки Наталі, просила, щоб забрала Олега звідти, але вона сказала, що не може….
Тоді набрала Вітю і запитала, де він. Син сказав, що їде на майдан. Просила: не їдь, сину, там все горить, машини палять, повернися додому, бо загинете обидва. Ми ж з татом старі, хто за нами догляне? Пообіцяв, що повернеться. Через пів години знову набрала: «Де ти, Вітю?» А він каже, що вже на майдані, Олега шукає.
Я у ті дні не відходила від телевізора. Дивлюся, впав від пострілу чоловік, дуже схожий статурою на Олега, і покачався по землі. Мені похололо в душі, я зразу впала на коліна і почала молитися. Виявилося, що то був не він.
Не могла знайти собі місця, доки сини були на Майдані. Коли все закінчилося і вони приїхали додому, то дуже переживали, що там загинуло багато молодих і патріотичних хлопців.
Разом з тим, було й почуття радості, що перемогли, Янукович втік. Думали, що ця перемога остаточна. На жаль, цим не закінчилося, перейшло у війну.
Коли розпочалися військові дії в Криму та на Донбасі, Вітя подзвонив додому і сказав переслати йому військовий квиток. Запитую, нащо він тобі? А син каже, що йому треба.
Я зрозуміла, що хоче йти воювати. Василь, їхній батько, був тоді ще живий, то каже до сина: «Що ти, Вітю, добровольцем йдеш на Донбас?». А той відповідає: «Тату, якщо комісію не пройду, то добре, а якщо пройду, то на дивані лежати не хочу, піду воювати».
Віктор та Олег стали на захист України від ненависного російського окупанта. Олег спочатку був в теробороні Києва. Потім воював у Констянтинівці та в Ізюмі. Його сини, мої онуки, працюють і збирають донати на ЗСУ.
Я зараз не маю сили і здоров’я, щоб допомагати, тому молюся за тих, хто воює. Так боляче і шкода, що ми отримали незалежність, стільки років минуло, а ми не змогли збудувати державу, яка могла б зараз захистити наших дітей.
Діти наші тоді росли і не знали, що буде така війна. А ми, обираючи владу, якось легковажно до того ставилися. Кожен з нас повинен зрозуміти, що, як ідеш на вибори, треба думати, де галочку поставити. Не голосувати, за кого попало. Бо коли вибираєш владу, то треба відповідати за це. А зараз хочеться молитися і просити в Бога, щоб ми могли перемогти у цій війні і зберегти наш народ для майбутнього».
За таких українців, як родина Побережних, переповнює гордість. То ж нехай героїзм тих, хто стояв на Майдані, і тих, хто обороняє нашу країну зараз, завжди буде світлом у темряві, що підтримує українців у цей складний час.
А ми пам’ятаймо слова В’ячеслава Чорновола: «Україна починається з тебе!».
Катерина ТОКАРСЬКА,
студентка гуманітарного факультету за спеціальністю «Журналістика»
Національного університету «Острозька академія».
