На відміну від панської Польщі, де радіо було аксесуаром для багатих, Радянський Союз одразу надав своїм новопридбаним громадянам можливість його слухати.
Відразу після 17 вересня 1939 року на центральних площах волинських та галицьких містечок закопали стовпчики. Провели до них дроти, почепили гучномовці-репродуктори. І радіо можна було слухати від ранку до вечора. Щоправда тільки одну програму. З Москви. Зате безплатно. І всім порівну. Зразу після Другої світової війни в усі села Шумщини вже протягнули дроти, по хатах поставили радіоточки, тут же ущипливо названі «брехунцями». Прикметно, що електролампочки в сільські хати Шумщини прийшли майже на десять років пізніше.
«Радіофікація» всієї підрадянської території відбувалася тим самим способом. Росіяни взагалі люблять знаходити «свій особливий шлях» у техніці – взяти найпримітивніший варіант вирішення проблеми – і завалити проблему кількістю випущеної техніки. Домінуючою формою зв’язку в СРСР був проводовий. Навіть військові частини під час війни користувалися здебільшого дротовими телефонами. Ефірні радіоприймачі (спрощені копії американських та німецьких) вироблялися у незначній кількості, в основному, для урядових і партійних установ та функціонерів. «Простим радянським людям» нічого було слухати з ефіру Лондон і Берлін – це могло викликати непотрібні питання до генеральної лінії партії. Тому після приходу «червоних визволителів» на Шумщину ефірні приймачі було потихеньку вилучено у власників.
Німці теж добре розуміли значення радіо. Саме тому в Берліні в останні передвоєнні місяці та перші воєнні роки діяла радіостанція з мовленням українською мовою. Саме тому німці попервах крізь пальці дивилися на те, що у Львові мовить українська радіостанція. До речі, там виступав влітку 1941 року Улас Самчук. Згодом Улас Олексійович, як редактор газети «Волинь», мав можливість використовувати радіоприймач, але слухав здебільшого не Берлін, а «Бі-Бі-Сі». Українські повстанці на волинських теренах теж намагалися мати радіоприймачі хоча б при пропагандивних відділах. У недавньому інтерв’ю «Новинам Шумщини» підпільник ОУН Федір Хорват згадує радіоприймач «Латвія» в ОУНівській криївці у Залужжі. Цей приймач з кінця 1920-их років випускав завод «ВЕФ» у Ризі. Заклад мав солідну «дорадянську» історію: заснований у 1919 році, він випускав не тільки радіоприймачі, але кращі у світі шпигунські фотоапарати «Мінокс», батарейки та акумулятори, пилососи, спортивні літаки і, навіть, бойові винищувачі. В часи німецької окупації «ВЕФ» робив радіообладнання для літаків Люфтваффе і радіоприймачі для офіцерів Вермахту. Згодом частина цих приймачів стала трофеями УПА.
Проте значно більше радіотрофеїв взяла Червона Армія в окупованій Німеччині – близько мільйона «народних радіоприймачів». Причому потрапили вони не тільки в кабінети радянських установ та організацій, але й у квартири недавніх радянських офіцерів та солдатів. Крім однієї радянської радіопрограми власники цих приймачів могли слухати на коротких хвилях десятки зарубіжних, тобто, ворожих, у повоєнному радянському розумінні, мовників. Проте «конфіскація трофеїв» у масових масштабах могла викликати непотрібний розголос, як в країні, так і за кордоном. Тому керівництво СРСР «пішло іншим шляхом»: запрацювали глушилки зарубіжних радіостанцій. Керівництво держбезпеки доповіло Сталіну про вражаючі успіхи в справі «глушіння» – і, починаючи з 1952 року, радіоприймач стало можливо офіційно купити в радянському магазині без спеціальних талонів і особистих дозволів. Мало того, масивні та імпозантні лампові радіоприймачі стали символами післявоєнного відновлення, улюбленцями фотокореспондентів радянської преси – вони ілюстрували «зростаючий добробут трудівників села» і біля них часто знимкували передових буряківниць та доярок-рекордисток. Ще більш розкішно-меблево дивилися радіоли – поєднання радіоприймача та програвача вінілових платівок. Різні заводи випускали радіоли з початку 1950-их років, проте еталонним апаратом стала ризька «Рігонда».
Збереглося фото магазину культтоварів у Шумську приблизно того часу. На верхній полиці – три радіоприймачі. Знімок не дає можливості розгледіти назви, проте радянські приймачі п’ятдесятих років називалися «Зірка» чи «Дніпро», «Бєларусь» чи «Томь», випускалися в Харкові чи Дніпропетровську, Мінську чи Томську, але клепали їх за одним проєктом. В свою чергу отой «один проєкт» часто був калькою з проєкту американського «РСА» чи нідерландського «Філіпса» і тому давав змогу ловити закордон на короткохвильовому діапазоні. Проте всі ефірні радіоприймачі треба було реєструвати в міліції і платити за користування ними податок: 36 рублів на рік. Тому якщо на якійсь території починала гуляти інформація з «ворожих голосів» – чекісти доволі скоро вираховували хто саме зі щасливих власників ефірних приймачів має звичку слухати «Вільну Європу» чи «Бі-бі-сі» і ділитися почутим із сусідами. І увечері заїздили в гості чорною машинкою із ґратками на вікнах.
Серед наших краян чомусь досі побутує думка, що Микита Хрущов, який правив радянським Союзом після смерті Сталіна, був демократом і дозволив в СРСР свободу. Проте саме цей «демократ» в 1963 році на засіданні Президії ЦК КПРС наказав міністру радіопромисловості «перейти на випуск приймачів, які приймали би тільки наші станції». Міністр енергійно кивав на знак згоди, проте радіозаводи і далі гнали план, випускали сотні тисяч приймачів з короткохвильовими діапазонами. Техніку, яка приймала тільки радянські канали, люди просто не купували: який сенс віддати дві зарплати за апарат, який балакає тільки те саме, що можна почути по «брехунцеві», який коштує сім рублів.
Найкращими вважали приймачі латвійського заводу «ВЕФ». «Націоналізований» радянською владою завод спершу продовжував випуск лампових довоєнних моделей, проте невдовзі переключився на виробництво технологічної новинки – транзисторних радіоприймачів. Транзисторний «ВЕФ-Спідола» став для «простих радянських людей» таким самим символом дозволеного шику як мотоцикл «Ява» чи холодильник «Розенлев». Цікаво, що київський аналог – приймач «Меридіан», чи дніпропетровський «Геолог» були і легші, і на десять рублів дешевші, але «ідеалом транзистора» залишалася таки «Спідола». А її «менша сестра» «Селга» на дефіцитній батарейці «Крона» була неодмінним елементом розкішного відпочинку на природі – в туристичному поході чи на пляжі. Щоправда, цілком непогано звучала вона і на пасовиськах Шумщини. Приблизно моя однолітка – «Селга» досі стоїть у мене на кухонному пеналі і вечорами пречудово ловить перший канал польського радіо на довгих хвилях і перший канал українського – на середніх. Її теж випускали в Ризі, але на іншому підприємстві – радіозаводі імені Попова. До радянської окупації та націоналізації це був приватний завод Абрама Лейбовіца. Трохи гіршими за латвійські вважали українські, білоруські та ленінградські радіоприймачі. А вже на власників продукції московської та сибірської промисловості дивилися скоріше зі співчуттям. Чому? Про це – далі буде.
Сергій СИНЮК.
Фото 1: лампові радіоприймачі в Шумському магазині. Фото приблизно 1955 року.
Фото 2: лампові приймачі та радіоли в експозиції Шумського краєзнавчого музею.
Фото 3. «Діти і радіо» – улюблена тема фотохудожників доби «теплого лампового звуку». Фото з газети «Ленінська правда».
Фото 4: автор статті з радіоприймачем «Селга».
