У ті часи Шумськ був багатонаціональним та різномовним містечком, де прості люди вирізнялися конфесійною толерантністю та повагою до різних національно-культурних традицій, адже поряд проживали українці, поляки та євреї. Пам’ятала маленька Віра, що в суботу необхідно побігти до сусідів-євреїв і підпалити їм дрова в грубці, адже їхня релігія забороняла працювати в цей день.
А в неділю з дідом Гловацьким сходити на службу Божу до костелу. Він жив поруч, тому миттю вдягала святкове біле платтячко, туфлики, брала повну корзину квітів та бігла до храму.
З того часу минуло багато років, але й до сьогодні Віра Романівна Антонюк наспівує молитви із служби Божої з римо-католицького костелу, хоча є парафіянкою храму Святого Преображення Господнього Православної Церкви України. Це вона одна із тих перших шумчан, хто доклав чимало зусиль, щоб ми сьогодні мали змогу славити Господа своєю рідною мовою. Це вона у своєму домі гостинно приймала церковний хор для проведення репетицій і була його активною учасницею допоки дозволяло здоров’я. Зустріч із цією привітною, чудовою жіночкою, корінною шумчанкою, надзвичайно цікавим співрозмовником, змусила мене доповнити розповідь про історію вулиці Поштова.
Спогади про дитинство завжди хороші та яскраві. Воно минало в іграх та забавах, у допомозі батькам: Віра відносила, пошиті батьком, чоботи на продаж єврею, який торгував взуттям на Ринковій площі, мамі допомагала з торгівлею, адже вдома на Поштовій був магазин. Знайомий єврей постачав крамницю різними продуктами: цукерками, содовою водою.
Згадує Віра Романівна, як син старшої сестри набрав у магазині цукерків-горошку і стріляв ними по горобцях. А ще – як була щасливим талісманом на добрі торги, батько завжди радив мамі брати з собою донечку, коли виїжджала торгувати у села, які святкували храмові празники.
До храмів сходилося багато людей, а на церковному подвір’ї вирував ярмарок з різним крамом. «Ми з мамою продавали морозиво власного виробництва, – згадує Віра Романівна, – його виготовляли у металевих пушках, які обкладали льодом і посипали спеціальною зеленою сіллю, щоб лід не розтопився».
Мале дівча весело зазивало покупців та вигукувало: «Пєнч грошей!», і морозиво швиденько тануло в ротиках маленьких любителів солодощів, а металева коробка поступово наповнювалася монетами за виручену продукцію. Радості не було меж.
З гіркотою і сумом вона згадує про гетто, куди переселили німці євреїв з усієї округи. Дерев’яний височенний пліт був навпроти через дорогу, збитий з дошок, він тягнувся від Ринкової площі через всю вулицю Поштову аж до річки. Підходити до огорожі забороняли, та інколи Вірі вдавалося відхилити дошку цього паркану і передати кошик з продуктами для улюбленої подруги – єврейки Рузі та її родини.
Усе це потрібно було робити швиденько, щоб не побачила охорона, адже одного разу майже попалася у лапи нацистам та врятував сховок на горищі хати – комин, у який довелося залізти. Коли кошик спорожнили, його перекидали через огорожу гетто, інколи він перелітав навіть через хату.
Зі сльозами на очах Віра Романівна згадує товаришку свого дитинства Рузю Вольман: «Я ходила з нею до польської школи, сиділи разом за партою. Її дід тримав аптеку на Ринковій площі, а на другому поверсі було фотоательє, де баба фотографувала.
Коли ми заходили до баби, вона жалілася, що внучка не хоче вчитися розмовляти єврейською мовою, навіть я краще розмовляла, ніж Рузя. Були і євреї добрі, рятували тебе. А Рузя була дуже гарна, але її нема… німці знищили. Навіть жодного разу не приснилася!». Гіркі спомини моєї співрозмовниці проходять через серце, тривожать та роз’ятрюють душу невимовним болем.
Своєму спасінню у страшні воєнні часи Віра Романівна завдячує Святій Покрові, що стояла в них на городі. Це була велика дерев’яна фігура – хрест з іконою Покрови Пресвятої Богородиці, поряд з якою стояло два маленьких кам’яних хрести. Відколи ця святиня там з’явилася, не знав ні тато, ні дід, але дуже давно.
Батько Віри Романівни співав у церковному хорі. Щоб побудувати хату для родини, йому дозволили викупити частину церковної землі, що прилягала до вулиці Поштова, на якій уже стояла ця святиня. Родина взяла її під свою опіку: побудували огорожу з фірточкою, висадили навколо квіти, підбілили кам’яні хрести. Люди з різних населених пунктів приходили поклонитися хресту і Святій Покрові, вішали рушники, прикрашали стрічками.
А вже на саме свято, 14 жовтня, після служби Божої у храмі, церковна процесія вирушала до фігури. Перед хрестом ставили, накритий білою скатертиною, стіл, з будинків виносили вазони-фікуси, щоб прикрасити святиню, і молитва з благаннями до Богородиці прийняти під свій Покров злітала до небес.
«Мої молитви були почуті, – стверджує пані Віра, – можливо за те, що я її так старанно доглядала. Прожила щасливе життя у шлюбі з Антоном Антонюком, народила і виховала хороших синів – Анатолія та Сергія, дочекалися внуків і правнуків». І своєму довголіттю Віра Романівна завдячує Святій Покрові.
З приходом атеїстичної радянської влади, великого хреста перенесли на подвір’я церкви, відправи були заборонені.
Стала Покрова недоглянутою і забутою, а два старечих кам’яних хрести вгрузли в землю майже по самі рамена, але все ж проглядаються з купи землі, нагадуючи про святиню, чи то про каплицю Святого Степана, що фігурує в документах князя Радзивіла у 1760 р., чи то про церкву Святої Трійці, згадка про яку датується 1631 роком.
Лариса КОЛЕСНИК,
науковий співробітник Шумського краєзнавчого музею.
