Мирна акція з нагоди години надії та пам’яті «Повернись живим» відбулася сьогодні у Шумську. Розпочався захід із хвилини мовчання у пам`ять про тих захисників та захисниць, які віддали своє життя у боротьбі проти рашистських загарбників.
Така акція у громаді відбувається вдруге – рідні безвісти зниклих воїнів та тих, хто перебуває у полоні, збираються, аби вкотре заявити про свій біль. Вони хочуть, аби їхній голос був почутий, а сини, чоловіки та батьки повернулися додому живими.
Бо найбільше ятрить душу невідомість, найгірше жити, не знаючи, де знаходиться рідна тобі людина.
У кожної матері та дружини є своя історія, написана криком, вистраждана і омита слізьми. Ось деякі з них:
«Мій син зник під час бою. Востаннє я чула його голос, коли він сказав: «Не хвилюйся, мамо, скоро повернуся. Вже рік чекаю, я не знаю, де він. Але я молюся щодня, що він живий, що він повернеться. Бо серце матері не помиляється…».
«Мій чоловік пішов на війну добровольцем. Сказав, що мусить захистити дім, нашу доньку, мене. Потім – тиша. Жодної звістки. Я живу між надією і розпачем. Щоранку прокидаюся із думкою: а раптом сьогодні буде дзвінок, буде звістка. Найстрашніше – не знати…».
«Я не встигла сказати йому, як пишаюся ним. Його немає вже понад два роки – ні серед живих, ні серед загиблих. Його ім`я – серед зниклих безвісти. Я прошу тільки одного: не забувати про них. Не залишайте нас сам на сам із болем і тишею…».
«Я тримаю його речі, як реліквії. Усе в домі нагадує про нього. Люди кажуть: «Час лікує». Але як лікує час, коли ти не маєш відповіді? Коли ти кожного дня чекаєш? Коли ти не можеш відпустити, бо ще десь в глибині душі – він живий?».
«Я – мама. Мама сина, який зник безвісти. Мого хлопчика забрала війна. Він не ховався, не тікав. Пішов захищати. Сказав мені: «Мамо я мушу, бо якщо не я, то хто? І ось уже півтора року я не чула його голосу. Ні дзвінка. Ні повідомлення. Нічого. Мов тиша накрила світ. Я не знаю – живий він чи… Але я не дозволяю собі втратити надію. Бо надія – це все, що у мене залишилося. Кожного ранку я прокидаюся з думкою: «Сьогодні він знайдеться» і засинаю з молитвою: «Господи, збережи його». Я прошу вас – не мовчіть, не відвертайтеся, бо кожен із них – чийсь син, чиясь дитина. Вони – не просто цифри у звітах, вони – життя».
«Я – дружина. Жінка, яка чекає. Мого чоловіка немає вже понад рік. Він зник безвісти. Просто зник – між боєм і зливою, між криком і тишею. У нас є донечка. Вона запитує: «Мамо, а тато нас забув?». Я не знаю, чи він живий, але я знаю точно – я не маю права здатися. Бо він вірив, що ми дочекаємося. Я говорю до його фотографій. Я обіймаю його речі. Я молюся, щоб хоч хтось із тих, хто щось бачив, щось чув – сказав. Я прошу вас – не звикайте до зниклих безвісти. Вони не мають зникати з нашої пам`яті. Їх чекають, їх шукають, їх люблять…».
Ці історії – лише маленькі краплинки у великому морі горя і невідомості, у яких живуть родини воїнів зниклих безвісти і тих, хто у полоні. Душу рятує щира молитва, з якою вони щодня звертаються до Бога.
І під час акції усі присутні помолилися разом із священниками, благаючи повернути додому синів, батьків, чоловіків.
До учасників мирної акції звернувся міський голова Вадим Боярський. Керівник громади добрим словом підтримав рідних зниклих безвісти воїнів та тих, хто перебуває у полоні. Висловив надію про те, що вони повернуться до своїх сімей, розповів про тих військовослужбовців, які в рамках обміну уже повернулися в Україну, зокрема, у Шумську громаду.
– В наших очах – пустота, розчарування та несправедливість. Безліч запитань, на які немає відповіді. Сьогодні, під час години надії та пам`яті ми просимо вас матеріально підтримати воїнів, які щодня, ризикуючи життям, боронять Україну від агресора. Ваша допомога – це засоби захисту, дрони, автівки, тепловізори, медичне спорядження – це врятовані життя, – звернулася до учасників акції ведуча заходу, дружина зниклого безвісти воїна Оксана Супрунюк.
На площі звучать вірші з дитячих вуст, ансамбль «Погорина» та Зоя Токарська виконали пісні, слова яких проникали глибоко у душі усіх, хто прийшов на мирну акцію, щоб підтримати родини зниклих безвісти, та тих, то потрапив у полон.
Звучать їхні прізвища. Стає боляче від усвідомлення того, скільки сімей чекає омріяної звісточки, сподівається почути: «Я живий!».
– Ми чекаємо і віримо. Бо навіть, коли немає зв`язку, немає новин, немає доказів, є одне: ти не сказав: «Прощавай», а ми не сказали: «Відпускаємо»… Ми бачимо тебе у кожному сонці, що сходить, у кожному стуку у двері, у кожному пориві вітру, який пахне димом. Ти маєш повернутися. Не як спогад. А як життя, – ці слова з особливою вірою та надією прозвучали від Оксани Супрунюк.
І ми маємо вірити. Не забувати. Підтримувати. Чекати. І розуміти, що війна – наша спільна біда. І єднатися, бо в цьому наша сила.
