Є речі, що мовчки розповідають історії – про любов і біль, про віру й надію, про нескореність і красу. Саме такою і є вишиванка: у її візерунках – душа українського народу, наше коріння, яке тягнеться крізь віки і, наче нитка, з’єднує покоління. Для нас це – не просто одяг. Це – оберіг, знак нашої ідентичності та пам’яті про минуле. У кожному стібку – шепіт прадавніх традицій, у кожному орнаменті – відлуння історії. Одягнути вишиванку означає відчути серцем те, що непідвладне часу.
В українських селах і містечках плекають любов до вишиванки, прагнуть зберегти та передати в майбуття.
От і в селі Вілія, що в Шумській міській громаді, мешкає така майстриня – Галина Каленюк.
«Онука часто запитує, коли я почала вишивати, – розповідає жінка. – А я їй кажу: та от, коли була твого віку. Ми тоді ще малими пасли корови, ходила в 4 чи 5 клас. Старші дівчата сідали серед трави й вишивали, а я заглядала до них, і дуже кортіло спробувати. Якось узяла голку, тканину – і вийшло! Так усе й почалося».
У молодості пані Галина вишивала дуже багато, адже був час і натхнення. У її доробку навіть вишиваний килим, розміром три на два метри! А далі розпочалося доросле життя: робота, діти, школа, студенти… За професією Галина Михайлівна – медикиня, понад 20 років працювала у сільському ФАПі. Потім жінку обирали депутаткою до сільради протягом трьох скликань – ще 12 років.
«Все життя працювала з людьми: ми були дружніми, допомагали одне одному, підтримували. Лише коли вийшла на пенсію, знову знайшла час для себе й улюбленої справи.
За останні п’ять років вишила 26 рушників, а зараз завершую роботу над 20-ю вишиванкою. Ніколи не продавала своїх виробів, а тільки дарувала. Три патріотичні рушники передала на аукціон для підтримки наших військових – кожен виріб приніс по 5 тис. грн.
Ще один рушничок допоміг зібрати кошти на лікування хворої дівчинки: люди згуртувалися – і дитині, дякувати Богу, стало краще».
У пані Галини вже є традиція дарувати рушники на різні свята родичам і знайомим. У хаті також замінила всі рушники на нові. Сміється, що інколи діти сварять її: «Чого ж ви очі псуєте?». На таке жінка відповідає: «Це для душі. Від ранку все по господарству попорала, а далі – ніж телевізор дивитися, то краще вишивати».
Галина Михайлівна виховала трьох дітей, а зараз тішиться шістьма онуками – усі мають вишиванки від турботливої бабусі.
«Вони й самі вже вчаться вишивати, – розповідає про онуків Галина Михайлівна. – Я їм завжди готую тканину, підбираю нитки, зав’язую голку, щоб не втекла, і вони пробують. І добре, бо любов до свого потрібно прищеплювати змалечку».
Вишиті вбрання родина одягає до церкви – наприклад, на Зелені свята, Великдень чи храмовий празник. Пані Галина каже, що тоді й на душі святково.
«За моєї молодості до церкви не дуже ходили, та й церква у нашому селі була закрита. Щоб узяти шлюб, ми з чоловіком їхали аж на Рівненщину в інше село. Такі часи були, та зараз усе змінилося. А молоді я хочу сказати ось що: не цурайтеся свого. Вишиванка – це не просто одяг. Це пам’ять, тепло, душа. Якщо є бажання вишивати – знайдеться й час. Бо найцінніше те, що зроблено своїми руками.
Для душі. Це – моє хобі. Моє серце».
Галина Каленюк поділилася своєю історією в рамках артпроєкту «Вишивана гордість. Традиції, що об’єднують покоління», організованого аграрною компанією «Контінентал Фармерз Груп» з нагоди Дня вишиванки в Україні.
Ганна Михайлиця
