Звістка про повномасштабне вторгнення росії в Україну застала Надію Анастюк у потязі. 23 лютого вона здала зміну у лікарні і з сином вирушила до брата на Шумщину, щоб разом відсвяткувати його день народження.
Квитки на зворотній рейс, 28 лютого, уже були на руках. Незважаючи на тривожні повідомлення про воєнні дії, жінка таки вирішила повертатися у рідну Осокорівку на Херсонщині. Але друзі та колеги, з якими спілкувалася телефоном, переконували – затримайся, бо тут тривають бойові дії.
Так і залишилася Людмила в селі Обич – у двоюрідного брата. Це село для жінки не чуже, бо саме тут народилася. Але дворічною дівчинкою, разом з батьками, виїхала на Херсонщину. Проте завжди тягнуло на Шумщину. Як розповідає, тут віє особливим теплом, люди дуже гостинні, привітні. Колись навіть мріяла вийти заміж за «западенця».
– У моєму селі Осокорівка дуже важка ситуація. Росіяни облаштували блок-пост біля Кавуна (пам’ятник при в’їзді у населений пункт, який свого часу спорудило місцеве підприємство, адже саме завдяки розвитку баштанництва господарство процвітало), і нікого не пропускають. Ось, днями, син віз у районну лікарню хвору матір – не дозволили. Можна було рушити в об’їзд, через сади, але у той час у нас були дуже сильні зливи, тому зробити це теж було неможливо, – розповідає Людмила.
Жінка каже, що її будинок в Осокорівці значно пошкоджений. Фактично, другого поверху немає, а на першому вибиті вікна, є інші руйнування.
– Це сталося через те, що росіяни 21-22 березня підривали у місцевому кар’єрі трупи своїх же солдатів. У мене 23 березня – день народження. Ось такий сумний подарунок тоді отримала, – ділиться пережитим. – Знаєте, це зараз трохи легше, а у перші дні дуже важко було, почувала себе навіть зрадницею, бо не повернулася у рідне село, на роботу. Але згодом зрозуміла, що і там не змогла б, бо я – медик, давала клятву Гіппократа, тому повинна рятувати всіх. А як, скажіть, надавати медичну допомогу росіянам, які нас розстрілюють, знищують наші будинки? Я не змогла б. Зараз у нашій лікарні залишився один хірург, 5 медсестер та 3 санітарки. Друзі та знайомі розповідають, до яких звірств та мародерства вдаються російські солдати. Правда, були такі, що попереджали місцеве населення: ховайтеся, хто де може, бо зараз прийдуть неадеквати, обколоті та обкурені, і буде коїтися страшне.
Незважаючи на складні життєві зміни та хвилювання, Людмила усміхається. Відразу видно, наскільки це позитивна людина, яка не здається у важких випробування. Більше того, вона не може сидіти, склавши руки.
– Спочатку ходила у сільську школу, допомагала, разом з іншими обичанами, чим могла. Вареники ліпили, пиріжки пекли. Хотілося і свою частинку у загальну справу вкласти. Щоб допомогти українським воїнам, цивільному населенню, яке залишилося у зонах бойових дій, – розповідає Людмила.
Але жінка розуміла, що цього мало, вона не може жити у полоні своїх переживань. Треба діяти, щось робити, те, що вмієш найкраще. Тому звернулася у Шумську міську лікарню. Вона ж – хірургічна медсестра. І була готова рятувати від недуг наших шумських пацієнтів. Що власне, зараз і робить. Радіє, що її дуже привітно прийняли у колективі, дякує своїм колегам та адміністрації лікарні. І вірить, що Україна переможе, і Людмила таки поїде у свою мирну Осокорівку.
Повернутися додому надіється і Дар’я Кузнєцова. Ця молода дівчина – операційна медсестра і фармацевтка. Сама родом з Мелітополя, але жила і працювала у Запоріжжі.
– Коли у місті стало чути вибухи, разом з братом прийняли рішення їхати на Шумщину – до тітки у село Мирове, – розповідає про свої випробування війною.
Хоча зараз перебуває у відносно спокійній місцевості, не перестає хвилюватися, адже у Мелітополі залишилися її батьки, сестра. Каже, що вони не ризикнули вирушити з рідного міста, бо не факт, що виберешся звідти живим. Тому прийняли рішення залишитися, хоча Мелітополь сильно спорожнів.
Дар’я позитивно відгукується і про шумчан, і про колектив Шумської міської лікарні, де зараз працює операційною медсестрою. Радіє, що має роботу і може бути корисною для людей. Гарно розмовляє українською. Хоча розповідає, що у них таки домінувала російська. Переконана, що людина сама за себе має вирішувати, як спілкуватися, але державною мовою має бути українська.
Наразі дівчина успішно трудиться у місцевій лікарні. Але не перестає плекати свою найзаповітнішу мрію – дочекатися миру, повернутися додому та обійняти рідних людей.
