В еру смартфонів радіо для більшості людей – це просто один з додатків у ґаджеті. Або фонове бубоніння в автомобілі чи в закусочній. А цінителів, які регулярно слухають радіо, мають обрані радіостанції, вподобані передачі та улюблених ведучих нині відносять до консервативної меншості. Або до еліти.
Радіо вже було елітарним. Дев’яносто років тому власний радіоприймач, хай навіть найпростіший, детекторний, був такою ж ознакою споживацької крутизни, як нині – айфон найсвіжішої моделі. Ну, а на власника дев’ятилампового супергетеродина у ті часи дивилися так, як нині на володаря суперкомп’ютера чи суперджипа…
Еру масового радіомовлення започаткувала передача місцевого радіо в Піттсбургу (США) 2 листопада 1920 року. За кілька років радіохвилі заполонили Європу. Законодавцями радіомоди стали Франція та Німеччина.
Їхній приклад стрімко наслідувала і Польща – для недавно відновленої держави власне радіомовлення стало питанням міжнародного престижу. 18 квітня 1926 року почала роботу державна радіостанція у Варшаві.
Перші ефіри проявили всі стартові недоліки нового засобу масової комунікації: передавач був явно слабенький і не забезпечував надійного прийому по всій території країни, до якої тоді входила і Шумщина.
До того ж, як і більшість технічних новинок, радіомовлення переслідувало замкнуте коло: люди не купували радіоприймачів, поки не з’явився широкий спектр, різноманітних за тематикою, передач, а радіостанції не мали достатньо коштів для розгортання діяльності, поки рекламодавці не бачили широкої аудиторії.
Вихід знайшовся: фірма Марконі (США) продала Польському Радіо не тільки нову потужну передавальну станцію, але й тисячу радіоприймачів у кредит.
Приймачі розміщували в костьолах, школах і давали на виплату селянам, насамперед – волинським осадникам. Радіо мало стати, насамперед, засобом державної пропаганди та масового оповіщення населення при надзвичайних ситуаціях.
Польська влада не була в цьому оригінальною – першими подібну програму розвитку масового радіомовлення реалізували італійські фашисти. Беніто Мусоліні доволі часто наголошував: «Нашому селу потрібне радіо».
Термін «народний радіоприймач» теж походить з канцелярії Мусоліні. Польсько-італійське технічне співробітництво у 1920-30-их роках було доволі широким, варто згадати хоча б польські копії автомобілів «ФІАТ». Тож не дивно, що й ідею масового радіо поляки теж підхопили. До центральної варшавської радіостанції додалися регіональні. Львівське радіо спеціалізувалося на розважальних, зокрема, сатиричних передачах. Більш серйозним мало стати Волинське радіо, проте радіостанція в Луцьку встигла видати в ефір тільки кілька пробних трансляцій.
Найпростіший детекторний приймач коштував у міжвоєнній Польщі від 39 до 44 злотих – вартість мішка цукру або трьох модних сорочок престижного бренду. Такий приймач не потребував електроживлення, проте слухати його можна було тільки в навушниках, а відносно чистий прийом був можливий тільки у темну пору доби.
Приймачі з підсиленням уже забезпечували цілодобовий впевнений прийом і пристойну гучність, проте коштували вже від шістдесяти п’яти злотих, «Люксові» апарати зарубіжних фірм «тягнули» більшість європейських станцій, проте за ціною були співставні з мікролітражним автомобілем, потребували високих антен та заземлення.
Захопленим шанувальником якісного радіо був наш земляк Улас Самчук. Очевидно, далося взнаки його перебування в Бреслау – нинішній Вроцлав.
На межі двадцятих-тридцятих років минулого століття це місто було однією зі столиць світової радіофонії. У романі «На твердій землі» читаємо: «І єдиного, чого я не міг перемогти, це спокуса музики. Я люблю цей солодкий гомін, як іспанець бій биків, а тому, незважаючи на всі мої анахоретські затії, я не міг зректися настирливої думки набути власний радіоапарат.
І не тільки взагалі набути, а набути добрий, найкращий, без огляду на його ціну… А був це великий, з патефоном на три скалі, з короткими хвилями суперсонік, яким я можу слухати навіть Європу…
Як було домовлено, вже другого дня, мій новонабутий суперсонік стояв у моїй головній кімнаті на почесному місці, від чого ця кімната засяяла радістю і помолодшала, принаймні, на два десятки років, а увечері того ж дня вона вже була по вінця заповнена симфонічним оркестром міста Нью-Йорк під дириґентурою самого Артура Тосканіні, яка з такою прецизністю виконувала мою улюблену «Недокінчену симфонію», що мені дослівно розтавало в грудях серце і, при тому, я не міг вистарчально надякуватися тим добрим первомайстрам, які змайстрували таку просту на вигляд скриньку, яка уможливлює мені ловити з повітря не тільки кисень і водень, а також Шуберта».
Дивовижно, але приблизно у той самий час, коли радіоприймачем захоплювався Самчук, оду вседосяжності радіо співав і зовсім на нього не схожий, але чимось таки невловно подібний письменник – Генріх Белль: «Стрілка повільно ковзає по шкалі радіоприймача, щоб упіймати сигнали точного часу, але виловлює тільки уривки національних гімнів: «єще Польська не згінела…», «Бог оберіга королеву…», «Маас і Мемель, Еч і Бельт ще й досі є Німеччини кордоном…» (це не вимовляється і не співається, але ці слова закарбовані в цій невигадливій мелодії, наче на циліндрику музичної скриньки). «…сини Вітчизни вішають аристократів на стовпах…».
Подібне захоплення широченним світом відчували хіба перші власники супутникових телевізійних антен. Людині, яка знала дві-три європейські мови (а такі знання давала у першій половині ХХ століття кожна гімназія), було що послухати на європейських радіохвилях того часу: радіоп’єси та концерти, гумористичні скетчі та науково-популярні програми.
Радіопостановки конкурували за популярністю навіть з кіно: невисока вартість їх створення давала змогу творити безрозмірні серіали і десятиліттями не розлучати слухачів із улюбленими героями.
Телевізійний серіал «Санта-Барбара», який став для наших краян символом безрозмірного медіапродукту, транслювали вісім з половиною років (1984-1993).
Польський радіосеріал «Матисяки» стартував 1956 року і… транслюється досі. Шістдесят п’ять років підряд.
Минулого року відзначив сімдесяту річницю безперервного перебування в ефірі британський радіосеріал «Арчери».
Недаремно 20-50-ті роки ХХ століття називають золотим віком радіо. Саме цей «золотий вік радіо» сформував ту європейську та американську інтелектуальну еліту, яка потужно «вистрелила» в другій половині століття в багатьох галузях – від математики та економіки до літератури та шоу-бізнесу.
На жаль, в українців цей «золотий вік» украли окупаційні тоталітарні режими.
Польське радіо передавало зі Львова українською мовою тільки недільні відправи з греко-католицьких церков.
Радіо підрадянської УСРР формально говорило українською, але то була радше казьонна «новомова» на, нікому не цікаві, політичні теми.
Утім, на Шумщині у 1930-их років апарати із європейськими можливостями стояли тільки в палацах крупних землевласників: графів Ледуховських у Матвіївцях, Бобрів-Пйотровіцьких у Великих Загайцях та в офісах «Дефензиви» (служби безпеки міжвоєнної Польщі) в Шумську та «Корпусу охорони пограниччя» у Великих Дедеркалах.
«Мундурові служби», крім прослуховування правильних передач з Варшави та Львова, мали клопіт із перехопленням передач «неправильних». Адже до теренів Шумщини прекрасно «діставав» і радянський передавальний центр у Києві, якраз призначений для пропагандивного мовлення за кордон і його ретранслятор у Шепетівці. Цікаво, що власних громадян радянська влада не балувала ані ефірним мовленням, ні широким асортиментом ефірних радіоприймачів. Радянська Росія обрала «власний шлях».
Про це – далі буде.
Сергій Синюк.
Фото1: реклама радіоприймача «Філіпс» «спеціально для польського села». Але селянин у Другій Речі Посполитій мусів працювати на таку техніку майже рік.
Фото 2: детекторний радіоприймач «Детефон». Саме такі отримували школи, костьоли та постерунки поліції. Приватні особи могли оформити на виплату і платити півтора злотих на місяць протягом трьох років.
Фото 3: дорогий радіоприймач у тридцятих роках був не тільки джерелом інформації, але й майже меблями.
