Аж наприкінці хрущовського «великого десятиліття» радянські вожді зрозуміли, що «прості радянські люди» шукають на радіоприймачах зарубіжні радіостанції не від політичної зловредності, а просто тому, що на вітчизняних нема що слухати. Що «Вісті з полів» та «Ленінський університет мільйонів» набридли людям як в Крижополі, так і у Кзил-Орді.
1964 року почала мовлення в режимі «5 хвилин новин, 25 хвилин музики» розважальна радіостанція «Маяк». Наступного – запрацював її УРСР-івський аналог – «Промінь». Підвищена концентрація музики затребувала вищої якості звучання, і тому в СРСР, із запізненням на десять років, порівняно з вільним світом, почали розвиток мовлення в ультракороткохвильовому діапазоні.
Ультракороткі хвилі дають виняткову чистоту передачі, але мають дуже невелику дальність. Про всяк випадок в СРСР посунули УКХ-діапазон у бік нижчих частот. Тому радянські УКХ-приймачі навіть теоретично не могли приймати західних радіостанцій.
Починаючи з середини 1960-их років, почали встановлювати локальні телерадіоретранслятори по районних центрах. У Шумську такий спорудили 1969 року. Окрім постачання в оселі трудящих телевізійного сигналу, ці біло-червоні вишки мали перетягнути радіослухачів у чисто радянський УКХ-діапазон.
1964 року розпочали випуск першого переносного радіоприймача з УКХ-діапазоном «Рига-103». Модель «ВЕФ-17» в наказовому порядку відібрали у латвійських розробників і віддали на виробництво білоруському радіозаводу «Горизонт».
Так з’явився на світ приймач «Океан», який спеціалісти й любителі називають кращим радянським транзистором. Цей приймач складно було придбати в магазині. Ним нагороджували крупних ударників праці, переможців республіканських та всесоюзних спортивних змагань. Короткохвильовий діапазон на ньому був, і саме завдяки цьому «Океан» на вторинному ринку коштував дорожче, ніж у магазинах.
Адже припущення компетентних товаришів про те, що «прості радянські люди» з більшою охотою будуть слухати радянське радіо без шумів та завивань з місцевої вишки, аніж вилапуватимуть на коротких та середніх хвилях ворожі «голоси», справдилося не повністю.
Молоді фанати рок-музики не хотіли слухати Кобзона та Розу Римбаєву і намагалися виловити на коротких хвилях, заборонені в СРСР, пісні «Лед-Зеппелін» та «Квін».
Віряни забороненої греко-католицької церкви і не заборонені, але позбавлені парафій, римо-католики ловили «Радіо Ватикану», а віруючі протестантських конфесій – проповіді «Транссвітового радіо». Інтелектуали (як лірики, так і фізики) вважали своїм обов’язком слухати суспільно-політичні передачі.
У вісімдесятих роках мав місце короткий сплеск популярності кишенькових УКХ-радіоприймачів. Відразу кілька заводів почали випускати кишенькові приймачі третього-четвертого класу, дуже подібні один на одного, а заодно – на штатівський «ТР-1», з якого і були скопійовані.
В УРСР такий компактний приймач назвали «Меридіаном», його випускали в Києві на виробничому об’єднанні ім.С.П.Корольова. Доволі часто «Меридіани» вручали в якості цінного подарунка передовим працівникам та ударникам соціалістичного змагання, відмінникам навчання та переможцям олімпіад.
На додачу до почесної грамоти про перемогу у пісенному конкурсі перепав був такий червоний «Меридіан-309» і мені. Прийом був доволі якісний, але двох пальчикових батарейок вистачало, максимум, на кілька годин, а купити їх було не так просто.
І акумуляторів такого типорозміру у продажу ще не було. Мабуть, тому пересічні споживачі скоро розлюбили кишенькові приймачики.
Крім того, в середині 1980-их років з’явилися портативні магнітоли з пристойними параметрами радіоприйому та можливістю записувати улюблені пісні та передачі з радіохвилі на касету.
Спершу писком моди стали вітчизняні «Маяки» та «Скіфи», а невдовзі предметом підвищеного попиту стали зарубіжні двокасетні магнітоли. Саме їх старалися привезти із напівпідпільних «шоп-турів» до Югославії, Болгарії та Польщі.
Наприкінці вісімдесятих років в українському радіоефірі було що слухати і переписувати на касети. Цей час – сплеск самобутніх і принципово нерадянських явищ української поп-музики: від гурту «ВВ» до Марії Бурмаки.
Це – перша «Червона Рута» та фестиваль «Обереги». Це те супер-енергетичне пальне, на якому київський «Промінь», як за рейтингами популярності, так і за якістю звучання, злетів значно вище за московський «Маяк».
Шанувальникам радіомовлення досі пам’ятні «Година меломана» та «Варіації на тему», Хіт-парад «Дванадцять мінус два» та радіо-шоу «Гарячий компот».
Республіканське радіо кінця вісімдесятих показало, що українське може бути якісним і сучасним. Надихнуло щонайменше два покоління людей, які прагнули побачити Україну вільною та європейською.
Кишенькова недостатність, організована українському радіо наприкінці дев’яностих і масовий перехід споживачів на комп’ютерні гаджети та в інтернет, здавалося б, поставили крапку на історії радіо. Проте нині спостерігаємо нову хвилю зацікавлення ним. Радіо з новою силою зазвучало з автомобільних магнітол і домашніх приймачів. Шанувальників жанру потішило відновлення трансляції з шумської вишки двох центральних радіоканалів «UA:Суспільне» (101,6FM) та «Радіо Культура» (94,1 FM).
Отож, недаремно герой мого нового роману «Опір» пише коханій: «Картинка часто оманлива. Слухай радіо!».
Сергій СИНЮК.
