Починаючи з 1970-го року, московські «Техніка-молоді», «Винахідник-Раціоналізатор», «Юний технік» та «Сільський механізатор» і наш український журнал «Знання та праця» все менше розписували гігантські «будови комунізму».
Усе рідше публікували безрозмірні романи-серіали про подорожі до далеких галактик. А все частіше й наполегливіше писали про піонерів, які власними руками збудували високотехнологічний кролятник і забезпечили м’ясом шкільну столову. Чи про комсомольців зі студентського будівельного загону, які на літній практиці сконструювали компактну й ефективну зерносушарку.
А журнал «Моделіст-Конструктор», поруч з кресленнями крейсера «Аврора» і броньовика, з якого казав промову Ленін, регулярно поміщав проєкти саморобних сівалок та культиваторів, мотоплугів та тракторів. Щоправда, в супровідних статтях часто писали, що уся ця мінітехніка – творчість юних, і спрямована на покращення колективної праці. Проте креслення та роз’яснення були надто детальні, цілком достатні для того, щоб, скориставшись ними, подібну техніку зміг повторити будь-який дядечко, в якого руки ростуть з «правильного» місця.
Дослідники новітньої історії досі не звернули належної уваги на цей феномен. А це ж був перший сигнал «SOS», який подала своїм співгромадянам радянська система. Хоча й у дуже завуальованій формі.
Якщо у хрущовські часи перманентна продовольча криза спонукала трудящих до маніфестацій і навіть страйків (найрезонанснішу в Новочеркаську 1962 року просто розстріляли), то у «добу застою» про неї розповідали анекдоти:
– Леоніде Іллічу, чому в радянських магазинах нема м’яса?
– У той час, як увесь радянський народ семимильними кроками йде до комунізму, худоба не поспіває!
1970 року жителям міст та селищ міського типу остаточно дозволили мати по шість соток «дачних ділянок». Публіцист Анатолій Стреляний дуже точно зазначив: «Присадибні ділянки, роздані колгоспникам, означали, що радянська влада визнає: колгосп не здатний прогодувати селян. Шість соток, роздані гороцьким, показали, що колгосп нездатний прогодувати і місто. Ідейні комуністи розуміли, що шість соток – це ніби й несерйозний, але відчутний удар по соціалізму. Людина після робочого дня, після робочого тижня переносилася не просто за місто, вона переносилася із соціалізму в капіталізм».
Присадибні ділянки в селі і городики в околицях міст за врожайністю з гектара в рази обігнали колгоспні лани, а за асортиментом продукції колгоспи нервово заздрили в коридорі.
Утім, крім фруктово-ягідної екзотики, дачно-присадибні сотки постачали трудящих і серйозними продуктами. Середня врожайність картоплі на приватних ділянках була втричі вища, аніж на колгоспних плантаціях: колективні поля давали по 120 центнерів картоплі з гектара, приватні латочки – по 400. Більше половини картоплі в радянських магазинах була саме з приватних городів.
Ідеологи й прагматики у високих і трохи нижчечких партійних кабінетах вхопилися за можливість «подоїти цю корову».
Проте вони ж розуміли, що ентузіазм напханого нарешті шлунка скоро спаде, а от монотонність ручної праці залишиться і з кожним роком задовбуватиме «будівничих соціалізму» все більше. «Техніка малих полів», «мала механізація» виявилися потрібні «вже і бігом», а в казьонних заводів на їхнє освоєння минали не просто роки – десятиліття.
Мотоблок МТЗ-05 почали розробляти у 1978р., дослідний зразок випустили в 1985р., масову серію запустили з 1988р.
Трактор ХТЗ-012 почали проєктувати 1980 року, поставили на конвеєр у 1990-ому.
Сільські умільці виявлялися набагато спритнішими. Особливо після того, як їм офіційно перестали заважати і навіть затвердили перелік вимог, за якими можна було офіційно реєструвати саморобні трактори та самохідні машини.
Щоправда, і робили умільці зовсім не те, що їм наполегливо рекомендували у технічних журналах та у телевізійних передачах «Це ви можете» і «Наш сад», де показували, в основному, мотоплуги, мотолебідки та тачки-розкидачки. А ще – мотоблоки на залізних колесах.
Словом – малу механізацію, якою можна було би бавитися на власному городі, але «низзя» виїхати до сусіда та заробити грошей на обробітку його ділянки. А багато майстрів сприйняли дозвіл реєструвати саморобні трактори та самохідні шасі як можливість нарешті мати в дворі притомний вантажний транспорт. Тому на першому місці серед місцевих саморобок були якраз «шасіки».
Копіювати «Т-16» з кузовом перед кабіною і двигуном позаду неї ніхто не збирався. Прижилася зовсім інша схема: двигун спереду, за ним – часто відкрита, але завжди двомісна, кабіна, а за нею – кузов.
Розміри і вантажопідйомність цих конструкцій були різні: від півтонної «моторної тачки» Я.Гудзя (фото 1) до тритонних мастодонтів. Принаймні, автору цих рядків довелося бачити подібні машини у Новоставі та Літовищах. Кузов можна було знімати, і тоді саморобна машина могла працювати з плугом і боронами.
На другому місці, за популярністю серед саморобок, були трактори класичної схеми. Для них навіть використовували елементи облицювання заводських тракторців, особливо – «ДТ-14» та «ДТ-20». Проте саморобку можна було відрізнити на перший погляд – на відміну від безрамних харківських машин, вони мали раму і двомісне сидіння. Типовий приклад – трактор М.Машталера (фото 2).
Можливі були і варіації на тему. Приміром у Васьківцях триваліший час працював саморобний трактор, у якого двигунець був розташований ззаду, за кріслом водія. Це дозволяло максимально зосередити зчіпну вагу на ведучих, задніх колесах.
А справжнім тріумфом сільських умільців над заводськими конструкторами стали «переломки» – тракторці з повним приводом та шарнірною рамою, частини якої при повороті поверталися одна відносно одної, і рама ніби ламалася. Звідси – назва техніки.
Радянські конструктори змогли добитися більш-менш притомної роботи цієї схеми тільки на великих тракторах з масивними деталями – «Кіровцях» та «Т-150К».
Малі тракторці подібної схеми так і залишилися в пластилінових макетах.
Чехословацький мінітрактор TZ4K14 залишився для офіційних конструкторських бюро недосяжним взірцем. Натомість, по сільських гаражах та клунях Шумщини компактні та повороткі тракторці подібної схеми робили доволі регулярно. На фото 3 – трактор Ю.Гука: сучасна версія, яка зберегла всі кращі риси давніших тутешніх напрацювань.
Цілу статтю можна написати про те, як добували вузли та агрегати, з яких складали саморобні шедеври.
Приміром, дозволялося використовувати списані агрегати від серійної сільгосптехніки. Тому одні умільці старалися налагодити конструктивну співпрацю з працівниками прийомки металобрухту в усіх навколишніх райцентрах і вимінювали чи викуповували омріяний редуктор чи гідроциліндр.
Інші доволі скоро зрозуміли, що коли з добрим словом і пристойною пляшкою підійти до правильного товариша на тракторній бригаді, то списаним може стати цілком собі новенький агрегат – від «газоновського» заднього моста до пускового моторчика «ПД-10». Саме його законодавці тракторної моди рекомендували зі сторінок преси в якості найкращого двигуна для саморобного трактора.
Утім, ставили й інші силові агрегати – від мотопомп і кінопересувок, від моторолерів та важких мотоциклів, від «Запорожців» і навіть від «ГАЗ-69». Агрегати від легкових автомобілів доводилося продавати самому собі через комісійний магазин, щоб мати «документи, які доводять законність придбання»…
Часи радянського дефіциту і заборон вже минули і забулися. Кожен, хто хоче господарити на землі, може придбати трактор – від старенького «Т-40» до новенького «китайця». Проте саморобні тракторці і далі бадьоро стукотять на полях і городиках Шумщини. Більше того: з’являються все новіші конструкції.
Причину їх появи мені лаконічно і чітко пояснив один знайомий тракторист: «У наш час новий трактор – гі…о, старий трактор – геморой». І якщо хочеш мати в хазяйстві справді підходящого і роботящого залізного коня – зроби його сам.
І роблять. І працюють. Але це вже не історія, а сучасність.Тема для зовсім іншої статті.
Сергій СИНЮК.
