Сталінська політика у сфері сільського господарства принесла небачені результати. В 1946-47 роках, коли вільна Європа уже загоювала рани війни і потроху згадувала смак ситого життя, на півдні Радянського Союзу, насамперед, в Україні та Молдові, стався голод.
Дослідники твердять: «на відміну від голоду 1932-1933 років, він виник через низьку ефективність сільгоспвиробництва, а не через надлишковий експорт, як було в 1932-1933 роках».
«Низька ефективність сільгоспвиробництва» була обумовлена двома принциповими тезами товариша Сталіна, який вважав, що колгоспникові не можна давати в руки грошей, а колгоспам – техніки.
Тому від часу заснування колгоспів аж до 1960-го року щодо колгоспників діяла система трудоднів. Трудодні обраховували за виконання різних категорій праці (їх було 9): колгоспникові, який виконав денну норму найпростішої праці, записували половину трудодня, за працю 9 категорії – чотири з половиною.
Вартість трудодня в колгоспах встановлювали в кінці сільськогосподарського року, коли збіжжя та овочі, які залишилися в колгоспі після «здачі хліба державі», ділили на число трудоднів усіх колгоспників за рік, і кожний колгоспник одержував відповідно до числа записаних йому трудоднів.
Виходило, прямо скажемо, дуже небагато. Нерідко колгоспник отримував менший заробіток за трудодень, ніж норма хліба на одну людину в блокадному Ленінграді чи на одного ув’язненого радянських концтаборів.
Особисто чув спогади про двісті грамів зерна, які нараховували на трудодень у колгоспах Шумщини на початку 1950-их років. Уявляєте: рік тяжкої, здебільшого, ручної праці – і півтора мішки зерна зарплати в кінці року. Саме тоді і почав гуляти тихим шепотом поміж шумчанами віршик:
На конторі – молот, серп,
То є наш радянський герб!
У колгоспі жни, чи куй –
Все одно заробиш…
Ясна річ, що від такого щастя притомні жителі щасливих радянських сіл втікали, куди могли. Аби прикріпити селян до землі, радянська влада не давала їм паспортів. Проте на безкраїх просторах Союзу було чимало місць, де паспорта не питали, а гроші платили: шахти і будови, лісоповали і риболовецькі артілі. Сільські хлопці старалися залишитись в армії на надстрокову службу чи пробитися у військове училище, а дівчата – вискочити заміж за гороцького. Куди небудь, аби не до колгоспу. Одним словом, вже на початку 1950-их років аграрна галузь Радянського Союзу зіткнулася з дефіцитом трудових ресурсів.
У повоєнній Європі брак робочих рук на селі оперативно компенсували випуском недорогої і універсальної техніки. Чого вартий був хоча б німецький «Унімог» – ця компактна машинка із двадцятисильним дизелем возила по бездоріжжю тонну вантажу, тягала двокорпусний плуг, крутила молотарки і циркулярки, а, дооснащена відповідними знаряддями, навіть молотила хліб і копала картоплю.
Не набагато відставали за універсальністю, але переважали простотою і дешевизною, французькі самохідні шасі. Чудові зразки садово-городніх тракторів поставили на виробництво італійські фірми.
Зрештою, навіть перші британські «Ленд-Ровери» могли працювати із сільськогосподарськими машинами, а американські фірми постачали в Європу додаткове устаткування, яке перетворювало на тракторець наймасовіший джип Другої світової – «Вілліс» (він же «Форд Дж-Пі»). Сотні тисяч «залізних конячок» потрапили у фермерські господарства, зробили працю на землі легшою та приємнішою і дозволили до 1950 року нагодувати Європу.
Натомість, нечисленні радянські і трофейні трактори були зосереджені в машинно-тракторних станціях, бо товариш Сталін вважав, що продавати трактори безпосередньо колгоспам неможливо, бо «колгоспи стали б власниками основних знарядь виробництва, тобто, вони потрапили б у виняткове положення, якого немає в нашій країні жодне підприємство, бо, як відомо, навіть державні підприємства не є у нас власниками знарядь виробництва».
У результаті міністр сільського господарства СРСР В.Мацкевич констатував: у порівнянні з Російською імперією 1913 року виробництво зерна в Радянському Союзі в 1953 році скоротилося на 3,5 мільйона тонн, поголів’я корів – на 4,5 мільйона голів.
Микита Хрущов визнав: «У колгоспах вирвали останнє, розорили тим самим сільське господарство. У 1951 році колгоспники розбігалися». Мікоян на липневому (1953 року) пленумі доповідав: «М’ясом по-справжньому ми торгуємо тільки в Москві, Ленінграді, час від часу – в Донбасі і на Уралі».
Минуло сім років після війни, а країна, яка погрожує цілому світу атомною бомбою і вимагає рахуватися із собою, як із супердержавою, сама себе прогодувати не може.
Після смерті Сталіна радянська економіка опинилася на роздоріжжі. «Колективне керівництво» розділилося в думках щодо майбутнього сільського господарства СРСР. Прагматики-технократи Малєнков та Берія пропонували потихеньку розпустити колгоспи і дозволити продаж сільськогосподарської продукції за ринковими цінами. Вірний ленінець Хрущов пропонував інше: колгоспи зберегти, продукцію і далі забирати за безцінь, але втілити в життя ленінську ідею про загальну механізацію колгоспної праці. Хрущовці тоді часто цитували ленінську фразу про те, що «якби ми могли дати завтра 100 тисяч першокласних тракторів, забезпечити їх бензином, машиністами (ви прекрасно знаєте, що поки це – фантазія), то середній селянин сказав би: «Я за комунію». Руками армійських генералів Хрущов ліквідував Берію, руками партапаратників усунув Малєнкова.
І ринувся реформувати сільське господарство.
Добрий десяток заводів отримав вказівку найближчим часом освоїти масове виробництво спеціалізованих сільськогосподарських тракторів. За основу взяли західнонімецькі «Фендт» та «Дойц».
У Мінську та Дніпропетровську з 1954 року почали випуск близнюків «МТЗ-5» та «ЮМЗ-5» – перших колісних тракторів на пневматичних шинах, які могли не тільки «перти плуга», але й виконувати транспортні роботи.
Згодом ці машини еволюціонували у популярну в СРСР лінійку «МТЗ-50», «МТЗ-80», «МТЗ-82».
Трактори «ЮМЗ» механізатори сприймали не так захоплено – відсоток браку у них був відчутно вищий. Нічого дивного – трактори дніпропетровський «Південмаш» випускав тільки», для ворожих очей», щоб замаскувати свою справжню продукцію – балістичні ракети стратегічного призначення.
Справжнім тракторним заводом номер один в УРСР був Харківський. Він теж, нарешті, взявся за трактори для сільського господарстваі створив чудову лінійку садово-городніх машин, які не менш ефективно могли працювати у тваринництві та тепличному господарстві: «ДТ-14», «СШ-14», «ДТ-20», «Т-16» «Т-25». Так, я не помилився. «Т-25» сконструювали саме в Харкові. «Владімірцем» він став значно пізніше, коли в 1972 році виробництво трактора із видатним експортним потенціалом «приказним порядком» передали з українського Харкова у російський Владімір.
До речі, обладнання для виробництва попереднього, не дуже вдалого владімірського трактора Т-28, подарували Північній Кореї. КНДР випускає цей трактор досі. Він навіть стоїть на озброєні армії КНДР, буксирує причепи з північнокорейськими «катюшами».
Але повернімося до тракторів «малої харківської лінійки». Вони вражали спектром можливостей. Одноциліндрові «ДТ-14» та «ДТ-20» мали поворотне сидіння та реверсну трансмісію і могли працювати «задом наперед» – гідравлічна начіпна система опинялася спереду і тракторець міг працювати з навантажувачами і ковшами, косарками і жатками.
Крім того, простенькі в конструкції та дешеві в експлуатації тракторці стали чудовими учбовими машинами.
А саме: в другій половині 1950-их років стали готувати трактористів в радянських школах. Міські учні могли обрати цю спеціалізацію за вибором, селищних, сільських та інтернатських дітей особливо ніхто й не питав.
Право керування трактором отримали особи, які досягли 16 років, тому випускники середніх шкіл отримували посвідчення механізатора разом з атестатом.
Особливим здобутком соціалізму проголошували те, що дівчатка отримували цю професію нарівні з хлопчиками. Чи багатьом з них вона потім згодилася – питання риторичне.
Втім, найбільшим у світі полям найбільшої в світі країни явно замало було тракторів з двадцятисильними двигунами і тяговим зусиллям 0,6 тонни. Навіть для міжрядного обробітку картоплі та цукрового буряка Липецький тракторний завод продукував сорокасильні просапні трактори – гусеничний «Т-38» та колісний «Т-40». Гусеничник часто миготить на світлинах 1950-60-их років, а в Тетильківцях навіть певний час стояв на постаменті біля тракторної бригади, але досить скоро його витіснив більш потужний кишинівський «Т-54», який згодом трансформувався у «Т-70С». Натомість колісний «Т-40» побив рекорди довголіття. На конвеєрі він тримався з 1961 по 1995 рік, а в приватних господарствах шумчан цілком пристойно працює і досі. Великі колеса дають змогу повністю реалізувати тягове зусилля двигуна. Сам двигун – повітряного охолодження, тому відносно легко запускається в холод і не закипає у спеку. Одним словом – молодці німці! «Чому німці?» – спитаєте ви? А от в того, хто бачив просапний «Дойц» початку 1950-их років таке питання не виникає.
Проте все це була техніка для вже існуючих колгоспів, для вже наявних полів. А Микита Сергійович мріяв про нові сотні тисяч гектарів, про надпотужні сільськогосподарські комплекси. Першою спробою реалізації такої концепції стала «Цілина». Тисячі важких гусеничних тракторів «ДТ-54» та «С-100» перевернули плугами доти нечіпані степи Казахстану. В перші роки нові землі дали небачені врожаї. Щоправда, половина зібраного зерна зогнила через відсутність елеваторів та транспортної інфраструктури, а потім ударили потужні пилові бурі, які знизили родючість цілинних ґрунтів майже нанівець. Так прийшло розуміння, що таки треба приглядатися до світового досвіду. Насамперед – американського. Хрущов поїхав до Штатів особисто. Там його і пронизала любов з першого погляду.
Енергонасичений колісний трактор «Джон Дір 8010 «Голіаф».
Кіровський завод у Ленінграді узяв під козирок і виконав вказівку партії та уряду. Щоправда, за зразок для копіювання взяли не «Джон Діра», а дуже подібний до нього зовні західнонімецький трактор «Вагнер». Радянську машину назвали «К-700». Тріумф ленінградсько-німецького трактора відкрив хвірточку конструкторам Харківського тракторного заводу. Вони років п’ять намагалися проштовхнути у виробництво машину нової концепції, яка б поєднувала можливості колісного трактора з тяговим зусиллям у три тонни та сільськогосподарської вантажівки надвисокої прохідності Проєкти «Т-90 Україна» та «Т-125» так і залишилися малосерійними прототипами: Москва вимагала гнати побільше гусеничних «ДТ-54» та «Т-74». Проте «Т-150К» знайшов палких прихильників серед будівельників, комунальників та… армійських генералів і пішов у серійне виробництво, разом з гусеничною версією витіснивши з конвеєра усі попередні моделі. Його модифікації випускаються і досі. Та й решта радянських тракторних заводів донині використовують (або використовували до свого закриття чи банкрутства) конструктивні концепції, засвоєні в хрущовське десятиліття.
Втім, нагодувати Радянський Союз радянські колгоспи так і не змогли. 1963 року СРСР вперше закупив зерно у Сполучених Штатах Америки. В наступному році з імпортного зерна уже випікали кожен третій буханець хліба в СРСР. Ефективність колгоспного господарювання падала. Вже не помагали ні зарплата грішми, ні видані, після 1974 року, паспорти, ні «Продовольча програма»… Стало зрозуміло, що кожен громадянин СРСР мусить годувати себе сам.
OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Селянам збільшили присадибні ділянки, «дослідні» поля мали сільські школи, а підсобні господарства – навіть заводи. Ці, невеликі, але дивовижно ефективні господарства, теж вимагали техніки. Але радянські заводи такої уже не випускали. Тому радянська влада дозволила саморобну малогабаритну сільгосптехніку. В царині створення саморобних тракторів відзначилися і жителі Шумщини. Про це – далі буде.
Сергій СИНЮК.
Фото 1: «ДТ-20» – учбовий трактор.
Фото 2: «ДТ-54» та просапний «Т-38» на скиртуванні соломи.
Фото 3: збирання цукрових буряків. Гусеничний «Т-74» буксирує причіпний комбайн, колісний «МТЗ-50» ранньої модифікації вивозить викопане.
Фото 4: “Кіровець” – мрія Хрущова.
