Стогонів по Україні важким поступом 1944 рік. Сумні новини з фронтів чорним воронням розносив вітер по Шумщині від села до села, від хати до хати. Все чоловіче населення краю мобілізували до червоної армії і без належної підготовки кинули на Прибалтійський відтинок фронту, щоб пришвидшити штурм Кенігсберга.
Стояв радянський гарнізон
і чатували «стрибки»
Фото ілюстративне
Радянська каральна система намагалася встановити свої порядки та владу на території, нещодавно звільненій від фашистів. Тому не випадково у кожному районному центрі, містечку стояв радянський гарнізон, а по селах чатували «стрибки», вишукуючи і знищуючи повстанців. Тим паче, на Шумщині, у лісах якої у жовтні 1942р. створено УПА.
Нові загарбники дуже лячно і невпевнено почували себе серед білого дня, а коли наступала темрява – то ходили трійками, п’ятірками і на будь-який шурхіт чи крок застосовували зброю. Страшними, чужими і по-справжньому небезпечними для них були ці гомінкі ліси, високі Кременецькі гори та дивовижні села із сильними, волелюбними і незрозумілими для них людьми. Бо що в них на думці і що від них чекати, знав тільки один Бог.
Зв’язкова «Верба» мала
принести «грипса»
Фото з відкритих джерел
Повстанська криївка, що знаходилася на хуторі в Березені, чекала зв’язкову «Вербу» із «грипсом». Сільська дівчина мала прийти до вигону, але й цього разу на вказане місце вона чомусь не прибула. Повстанець Талимон Гаврилюк, псевдо – «Довбуш», з тривогою спускався в криївку до хлопців, з надією, що через день, по обіді, дівчина підійде у домовлене місце зустрічі.
Вовківецькій красуні Ганні Бегебі не просто було вирватися до хлопців, мало того, що «стрибки» та москалі не давали проходу, то ще й бухгалтер сільпо Наум при першій можливості намагався розговорити дівчину та чимось її привабити. Вона була нівроку красива, струнка, принадна, дотепна на слово та носила чорну довгу косу, куди, під голову, вплітала секретні «грипси».
Ганну врятував сільповик Наум
Одного разу, повертавшись із Дедеркал після покупок гасу та мила, до Ганни ніби жартома почав залицятися солдат із Дедеркальського гарнізону зі словами: «И куда такая раскрасавица бежит»… У дівчини на той час не було нічого небезпечного, але тривожили неприємні відчуття і перспективи таких зустрічей, добре, що за рогу костелу вийшов Наум, а його постать в Дедеркалах була знаковою, і поставив на місце непрошеного гостя.
Вістка про симпатію сільповика і вовківлянки швидко розлетілася по околиці. Хоч і хлопець був гарний, розумний, без дурних звичок, та в Ганни на душі було інше: на неї чекали повстанці. Згодом це дало їй можливість ходити вільніше і використовувати таку дружбу в своїх інтересах.
Переступила через пліт та зустрілася із гарнізонцями
Зазвичай Ганна збиралася на хутір до Олени, недалеко від лісу Поруб, щоб зустрітися із повстанцем на псевдо «Довбуш», своїм односельцем та далеким родичем.
Фото з відкритих джерел
Поклавши в кошик домашню хлібину, кусень сала, кілька круто зварених яєць, трошки, збитого бабунею, масла та, на всякий випадок, пів пляшки оковитої, прикривши це власноручно вишитим рушником, вирушила в дорогу. Ступила на, зарослу споришем, стежку. Тугу косу поклала на правий бік, переконавшись, що грипс надійно захований.
Попрямувала стежиною через городи до дороги на кінець села. Переступила через плетений пліт і не зогледілася, як опинилася перед фірою, наповненою солдатами гарнізону. Вони, зазвичай, вдень об’їжджали прилеглі села.
Один із них, вишкіривши криві зуби, хвацько збив пілотку на потилицю та підбіг до дівчини: «Вот видиш, кралечка, ми снова встретились».
Ганні тривожно тьохнуло в серці, у зухвалому незнайомці упізнала того ж самого солдата, з яким вже раніше зустрічалася у Дедеркалах. Зрозуміла, що ситуацію треба брати у власні руки. Вона відкинула косу за плече, гордо підняла догори красиве обличчя, демонструючи ніжну привабливу шию. На ній виднілося коралове червоне намисто, яке нещодавно подарував Наум на Зелені свята. Але солдат неспокійно ковзав поглядом то на кошик, то на шию, і невідомо, які думки клубочились у його голові.
Упевнено простягнув руку до кошика, Ганна з полегшенням зняла рушничок і очі у представника нової влади заіскрилися. На фірі реготали «визволителі». Солдат, довго не думаючи, взяв горілку з кошика, пригрозивши своїм пальчиком: «Ти своему сильповику не говори». Скочив на фуру і регіт під кінський тупіт віддалявся від Ганни. В уяві дівчини з’явився образ Наума, хлопця з центральної України, якого привезли на Шумщину для розгортання соціалістичної торгівлі.
У бою з енкаведистами
«Довбуша» важко поранили
Фото з відкритих джерел
Коли розпечене сонце зачіплювалося за верхівки Порубу до Олениної криниці від лісу підходив «Довбуш». Зустріч була, зазвичай, короткою. Кілька слів про родину, про нові порядки в селах, передача їжі та довгі погляди.
Тривога огорнула душу Ганни, дівчина відчувала небезпеку. Не хотілося іти від цих хлопців, які свідомо і приречено захищали та боролися проти нових окупантів. Але накази не обговорювалися. Передала «грипса» – і бігом додому, щоб ніхто нічого не побачив.
Ця зустріч для них була останньою. У бою з енкаведистами «Довбуша» важко поранили. Відступаючи та втрачаючи сили, ще проповз кілька метрів – намагався вибратися у безпечне місце, але стік кров’ю.
Пошарпана облава енкаведистів повкидала вбитих повстанців на підводи і рушила до Дедеркал. Тіла хлопців-повстанців розклали під муром, вставивши їм сірники в очі, щоб було краще видно вираз обличчя. На другий день згонили жінок з навколишніх сіл, які мали впізнати своїх.
Про загибель «Довбуша» родину повідомили односельці. До ранку часу було мало. Мама не могла відважитися потайки прикопати-заховати тіло свого сина. Це було нелюдське випробування. Лише бабуня Пракседа, сильніша духом, опівночі з невимовним болем, підпираючись на ручку зношеного огородника, крадькома пішла у поле. Важко словами передати таку останню допомогу бабуні своєму онукові. Вона через силу намагалася на рядні дотягнути тіло повстанця до цвинтаря, але швидко розвиднялося, і тіло довелося прикопати у потаємному місці.
А ворог залишився той самий
Травень 1945 року сповістив про кінець війни з фашизмом. Та на території Західної України повстанці ще довго боролися із совітами. Радянська система знищувала родини, вивозила з села за причетність до повстанського руху.
Стосунки Ганни і Наума склалися дуже добре. Згодом вони побралися. Наполеглива праця, любов і повага між молодими людьми принесли родині благополуччя та трьох синів: Федора, Миколу та Петра.
Із зміцненням радянської системи та розвитком соціалізму про повстанців стало небезпечно говорити та й взагалі згадувати. Тільки десь у полі, під час випасання корів чи овець, можна було почути якісь обривки фраз зі словами чому, чого і якби.
Минав час. Колишня зв’язкова УПА Ганна Іванівна мала вже нове прізвище і тішилась з того, що у її старшого сина Федора та невістки Надії, дякуючи Богу, народилося троє синів. Старший, Олександр, закінчив Львівський зубопротезний технікум, найменший, Роман – Рівненський водний інститут, а середній син, онук Ганни, Ярослав Троцюк, навчався у Кременецькому медичному училищі. Саме про нього піде далі мова.
Після закінчення училища у 1995 році працював фельдшером на Шумщині, у селі Гриньківці. Жив у спокої, займався улюбленою справою, допомагав людям.
Повномасшабне вторгнення змінило життя
Ярослава Троцюка
Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022р. перекреслило усі плани. У квітні того ж року Ярослав Троцюк, як військовий фельдшер, бере участь у боях біля села Оскол на Ізюмському напрямку, що на Харківщині. Чоловік не одному врятував життя. Сам обходився синцями, подряпинами та стресами. Оберігала хлопця материна молитва та дух вовківецької Свято-Покровської церкви, куди водила маленького онука баба Ганна.
Але хіба вбережешся, коли з усіх кінців лунають прохання: допоможи, врятуй, перев’яжи, відкопай, а на голову сиплеться шквал вогню і металу. Майже оглушений, відчув, як пішла кругом земля і в праве око хлюпнуло щось тепле. Це сталося 15 вересня 2022 року.
У чоло вп’явся мінометний осколок. Ярославу допомогли побратими, відтягли у безпечне місце, надали допомогу, відправили в тил. Уже будучи на реабілітації, він знав, який автомобіль потрібно, щоб вивозити поранених з поля бою.
Односельці, родина, знайомі шукали такий транспорт, а саме – «Фольксваген», 2,5 турбо дизель. Нарешті такий автомобіль придбали і підсилили ним потреби фронту. Недовго довелося бути вдома на реабілітації. Влітку 2023 року Ярослав Троцюк у складі львівської штурмової бригади бере участь у боях у районі «Оріхів-Мала Токмачка». Вивозив на своєму автомобілі поранених бійців із небезпечних місць. Одного разу, коли рухалась колона, яку було накрито ворожим артилерійським вогнем, попередню машину прошило снарядом. Ярослав на мить закрив очі, ніби чекаючи наступного прильоту. Але цей снаряд потрапив в інше авто, яке розірвало на клаптики. Коли виїхали в безпечне місце, зупинилися, щоб оглянути важкопоранених та перевести подих. Хто міг, вийшли надвір. Машина, дякуючи Богу, була неушкодженою, та ще й без жодної нової подряпини.
Ярослав подумки подякував вовківецькому священникові, який перед відправкою на фронт освятив автомобіль.
У жовтні 2023 року в районі «Оріхів-Мала Токмачка» Ярослав, уже як досвідчений та обстріляний військовий фельдшер, під час одного з важких боїв надавав допомогу своїм побратимам. Важко згадати, скільки наклав турнікетів та пов’язок. Незчувся як обм’якла ліва нога, біль ще не минув, а справа побратим просив: «Допоможи». Накладаючи йому пов’язку, Ярослав підсвідомо дивився на свою ногу, яка вже майже не слухалася і прокручував у голові думки: «Чи викликав евакуаційну бригаду? Сам не справлюся…».
Сили поволі залишали хлопця. Голова хилилася донизу, долоні були неслухняними, і тут чиясь дужа рука вхопила за плече. Потім все кудись зникло…
Опритомнів у Дніпрі. Там після першої допомоги запитали, у яке місто відправити: Львів, Тернопіль, Чернівці. Слово Тернопіль вдихнуло життя… І ось – рідне місто. Численні операції – більше десятка. Життєдайні і цілющі руки лікаря ортопеда-травматолога, завідувача відділення, лікаря вищої категорії, заслуженого лікаря України Сергія Гаріяна творять диво. Ногу врятовано! Велика родина Ярослава адресує найтепліші слова вдячності цій прекрасній людині, лікарю від Бога. І, як кажуть на Шумщині: «Сто літ Вам працювати і людей рятувати».
А вдома на Ярослава Троцюка з нетерпінням чекають син – третьокласник Арсен, донька – красуня Віка, яка навчається в 6 класі сільської школи, і дружина Алла, вчителька англійської мови Рохманівської гімназії.
Цей епізод із життя одного сільського Героя є маленькою частинкою великої невичерпної сили української нації, яка в боротьбі із найчисленнішим та наймілітарнішим московицьким окупантом стоїть у смертельному двобої за мирне життя, чисте небо, дитячий сміх не тільки в Україні, а й у Європі. Тож доземний уклін і незмірна вдячність усім, хто віддав своє життя і хто боронить незалежність України.
«Пройшли покоління, злетіли роки, та ворог лишився той самий. Пам’ятаймо усіх, хто боронить і загинув в ім’я України-держави».
Соломія Грищук, студентка І курсу
Тернопільського Національного медичного університету ім. І.Я.Горбачевського,
дослідниця ГО «Інституту
досліджень національної спадщини».
